Невідоме Розстріляне Відродження - Павло Коломієць

Плачуть кров’ю – прострелені – плачуть Весносонцево – сині. Ворожили вороже ворожки: – Не зустріне ні кревних, ні сина… Буде сонце кривавити серце, Як шипшина. Сонце під голови
Підпалимо небо – і кинемо душі в повітря! В степах рознуздаєм сліпого коня. …Клекоче огонь нам – навіки повірте! Співає земля. Виходимо босі – і коси ми точим, — Журба наша, гнів – огневий стрілольот!.. Ще й досі нам сниться, як вигнили очи На твані болот… Ще й досі ми бачимо: – юрби на площах, Розтерзані діти в залізних вікнах. А вечір кривавий їх кров’ю полоще, Хрипить на тілах… Тепер нам великим – не плакать погребно: В серцях наших теплих – ворота вікам. Сьогодні ми вкриємось зоряним небом, А сонце під голови нам. Звіриная кров
Співає од віку Звіриная кров. Од віку. Од темних, од хижих дідів. Хтось кинув нащадкам страшну Хоругов, — Безумне Прокляття із пітьми віків, — І от заспівала звіриная кров… І от заспівало залізо і мідь. Навколо, усюди. Внизу, в вишині. Хто світлим родився – серця погасіть! Хто слухать не в силі – згоріть на огні! Бо кров’ю співають залізо і мідь. І завше. О, завше! Століття, віки. О, чорна легенда! О, казка страшна!.. Течуть, висихають великі річки, Лиш вічно говорить Прокляття луна, Лиш дихають кров’ю минулі віки. — Залізом, і міддю, і голосом труб!.. І кличуть безумних, сп’янілих зовуть На дикі турніри, до помсти, до згуб… І падають трупи… І трупи гниють…