Пригоди в оргазмотроні - Крістофер Тернер
«Time» назвали цю нову «сексоствердну культуру» «другою сексуальною революцією» (перша мала місце у 1920-х), «коли запалена молодь поховала Вікторіанську еру, миропомазавшись в поклонники ери джазу». Однак діти 1960-х взагалі-то не мали проти чого й повставати і просто опинилися, як коментують у «Time», «у вільному плаванні в морі вседозволеності», завдячуючи такому своєму становищу Райховому культу оргазму: «Поступово поширювалося переконання, що саме обмеження і заборони, а не ліцензії та усіляко можливі дозволи, були великим злом, і що справи сексуальні належали царині науковій, а не моральній».
Як до такого дійшло? У рік Райхової смерті Норман Мейлер окинув аналітичним оком останні десять років життя американців та написав: «То були роки конформізму та депресії. Сморід страху пробивався з кожної пори життя американців, і ми всі страждали від колективного нервового зриву. Єдиною розрадою, свідками якої ми могли ставати, були виняткові випадки окремих виявів відваги поокремих людей». Мейлер якось розповідав, що Райх був одним з тих героїв, «інтелектуальний мученик», який «одного разу взявся за щось, що й надалі змінюватиме курс історії людства»{497}. Райх указав нам шлях до оргіастичного майбутнього.
Борг суспільства перед Райхом став очевидним, коли Мейлер описав у своєму есеї «Білий негр» (1957), як «хіпстер шукає любові… любові, а насправді шукаючи оргазму, оргазму більш апокаліптичного, аніж будь-коли». Хіпстер — забитий марихуаною, екзистенціалізмом, а Райх (його Бог, як писав Мейлер, був «енергією, життям, сексом, силою, оргоном райхівців») був прототипом контркультурної постаті, що виринула в соціумі в 1960-х. Мейлер списував психоаналітиків з рахунків як «мозкоправів для яєць» — хіпстер не потребував критично-аналітичного розбору своїх бажань на кушетці тому, що «його терапія — оргазм». Людина, писав Мейлер, «там у глибинах свого єства свідома того, що хороший оргазм розкриває її можливості, а поганий оргазм ув’язнює її».
Незадовго до свого відходу у вічність Мейлер мав зі мною розмову про прямий вплив Райха на модель його мислення: «“Функція оргазму” була для мене мов скринька Пандори, — казав він, — вона відкрила мені очі, бо я потребував цього; якщо чесно, то особисто я, оргазмуючи, переживав напади сверблячки. У цьому було так багато хорошого і, водночас, так багато поганого. І його переконання, що оргазм у певній мірі і був сутністю людського характеру, який виходив назовні та знаходив засіб вираження саме в оргазмі, упродовж багатьох років давало моїм мізкам поживу для роздумів. Себто багато, багато років я провів, вважаючи, що якщо мій оргазм покращувався, то разом з ним покращувався і я… Мене вражали сила, ясність та потужність [Райхових] ранніх робіт і його авторська відвага. А ще факт того, що, на мою думку, на базовому рівні він мав рацію».
Ірвінґ Гоу, редактор, який опублікував «Білого негра» у журналі «Dissent», охрестив Мейлера «чудотворцем оргазму». Його есей «Білий негр» розпочав те, що Ден Вейкфілд у своїх мемуарах про Нью-Йорк 1950-х називав «Великою суперечкою про оргазм», яка вирувала «не лише на сторінках “Діссент”, але й у спальнях по усьому Нью-Йорку»; у наступному після цього номері письменник Нед Польскі відстоював позицію, що «надмірний нарцисизм хіпстерів неминуче вів їхні оргазми шляхами незрілості та кволості». Тема оргазму стала полем битви: чи був «апокаліптичний оргазм» ключем до революції, як стверджували Райх та Мейлер, чи радше підставною ціллю, що відвертала увагу від самозакоханого та гедоністичного нарцисизму хіпстерів?
Мейлер визнав, що апокаліптичний оргазм завжди його уникав; після нашого інтерв’ю він зателефонував мені, аби запевнити, що «інтелектуали ніколи не відчувають гарних оргазмів». Попри його переконання, що оргазм є дзеркалом людини, він ніколи не піддавався вегетотерапії, хоча 1956 року в лютневому номері журналу «Village Voice» писав, що аналізував сам себе і: «Якщо б мені колись і довелося шукати терапевта, то я радше схилився б до того, щоб звернутися до райхівця». Проте у своєму хліву в Коннектикуті Мейлер збудував декілька власних варіацій оргонного акумулятора. Один був обшитий килимами, аби там можна було ричати на всі груди, бо ж він поєднував Райхові методи лікування із крикотерапією Янова, інші були зібраними у формі величезних яєць динозаврів, аби він міг катулятися в них по траві. «Їх гарно оздобили, — пригадує товариш Мейлера, театральний продюсер Льюїс Аллен, — і був один великий, який відкривався мов Великоднє яєчко. Він забирався наверх, залазив та закривав за собою кришку…».
Завзяте вихваляння Мейлером Райха у «Village Voice» та будь-де знайомило з його ідеями все більше представників нового крос-культурного покоління. Станом на жовтень 1961-го Оргонон, теперішній музей Вільгельма Райха, приймав так багато відвідувачів, що УПМ відіслало туди агента, аби той провів «перевірку закладу». Агент доповів, що Райхова лабораторія не надто вже і змінилася відтоді, як він її покинув: все ті самі фотографії, графіки, осцилоскоп, прилад Гейгера-Мюллера та декілька предметних скелець, хаотично розкиданих по робочій поверхні: така собі стенограма закинутого наукового дослідження. Ось що про свій особистий тур Оргононом написав Сперджен Інґліш, якого Райх аналізував у Відні та Берліні, але який ніколи на бачився з Райхом в Америці: «Уся ця місцина видається зарядженою атмосферою несамовитої енергії. Заклад, хоча й невеличкий, був екстер’єрним продовженням неймовірно енергетичного чоловіка, чий розум просто потопав у ідеях; у такій їх кількості, що, аби втілити їх усіх на практиці, одного життя точно не вистачить». Директор Американської медичної асоціації, який і став ініціатором повторного візиту УПМ, написав, що «складається враження, що цей чоловік стояв на порозі можливого медичного відкриття, а його запроторили за ґрати».
УПМ встановило, що в той час ніхто не продавав ніяких акумуляторів,
