Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр. - Поліна Вікторівна Жеребцова

П.

18.07.

Я познайомилася з чеченським карикатуристом. Його ім’я Хожа. Він збирається знімати кіно про художника Петра Захарова. Пьотр Захаров був чеченцем. Його справжнє ім’я невідоме. Трирічним хлопчиком Петра знайшли в с. Даді-Юрт, у момент каральних походів царського генерала Єрмолова. Сам генерал, відомий своєю суворою вдачею, сприяв порятунку життя хлопчика і віддав його на виховання в родину козака Захарова. Пізніше Пьотр Захаров здобув прекрасну освіту. Роботи художника знані. Чеченці пишаються ним!

Хожа обіцяв у разі позитивного рішення про зйомки покликати мене в кіно.

P. S. Гостювали в Зайчика. Привезли солодощі діткам — в однієї дитини сьогодні день народження. Я подарувала хлопцям годинники. Діти були в захваті! Кричали:

— Тепер ми — як тато! З годинниками!

Їхній тато, Командир, страждає. Лагодив дах, і в око потрапила залізна стружка. Він погано бачить. Може, потребуватиме операції.

19.07.

Добридень, рідна газето! Добридень, чергування! Прийшла о 9.00. Нікого немає, крім комп’ютерної групи, що дісталася «Молодості» ще з часів царювання Професора й Алана. Заступниця шефа Совґат, секретарка юна Фрида і Магомед.

Магомед із моєю появою заплескав у долоні, хоча зазвичай не показував виглядом, що треба вітатись, і радісно запосміхався, усією своєю зовнішністю демонструючи: «Ага. Отак тобі! Прийшла і сиди!» Кабінет Квіточки, моєї персональної начальниці, був на замку. З’ясувалося, що в понеділки Квіточка на роботу не ходить. Про це всі знали й навмисне підлаштували: адже я часто віддавала матеріали в редакцію, не шукаючи, де саме Квіточка! На моє питання: «Де інші кореспонденти?» — заступниця шефині Совґат відповіла:

— Не твоя справа!

9.40. Ніякого завдання не дали. Совґат, проходячи повз мене, кинула фразу:

— Будеш просто сидіти до 17.00! Зрозумієш, хто тут хазяїн!

Сиджу, пишу вірші.

11.00. З’явилися Морґана та бухгалтерка, весело хихикаючи. Я пішла в кабінет до бухгалтерки.

— Скільки, — питаю, — кореспондентів у штаті газети?

Бухгалтерка, почервонівши, крутилася дзиґою, але, так і не збагнувши, де саме в питанні підступ, видала:

— Вісім!

Пішла до Совґат:

— Чому я мушу сидіти в редакції двічі на тиждень, якщо тут вісім людей?! П’ять робочих днів!

У відповідь:

— Не твоя справа!

І показала здалеку бухгалтерці кулак. Морґана не стрималася:

— Наша Цариця всім дозволяє говорити по телефону в редакції, а тобі — ні!

З’явилася щойно згадана найголовніша владна особа.

— Правда, — кажу, — що тільки мені не дозволяєте телефоном користуватися?

Гордовите мовчання. Грюк дверима. Народ п’є чай, веселиться. Завдань немає.

12.30. Прийшов Нух. Зображує залицяльника Морґани, яка йому матір’ю могла б бути. Проситься до штату.

Слава богу, перерва!

14.00. На перерві не обідала. Бо немає чого.

Ходила до журналістки Айзан у «Трудягу». Там зіткнулася з Професором. Він приніс у їхню редакцію торт і квіти. Проситься хоч поза штатом… Безробітний.

Забігала в газету «Известия». Сивий Ґапур налив мені склянку чаю і дав два сухарі. Дякую!

14.30. Професор, зробивши коло вулицею, як білка, прибіг у «Молодість», де колись був головним. Розмовляє з Совґат. Радіє, як вони придумали мені роботу. Чую:

— Так їй і треба! Буде знати! Ми їй покажемо!

Громовий сміх.

Пишу оповідання — треба вбивати час змістовно.

16.30. Морґана підкралася з радісною посмішкою:

— Хоч завтра і не твій день, але для тебе є робота! Ти завтра йдеш на прес-конференцію до міністерства.

— А що робитиме кореспондент, той, який чергує завтра?!

— Не твоя справа!

Після роботи побрела до Білочки, в газету «Плюс». Белочка — не чеченка, кумичка. Їй теж зовсім немає життя на роботі. Принижують.

П.

03.07.

Воду привезли у двір! Усі біжать, як божевільні, в темряві, падають із відрами! У під’їзді немає жодної лампочки! Вода — велика рідкість. У єдиному фонтані, що поставили в центрі Ґрозного для «показухи», люди перуть, миють взуття. Є навіть фотофакт цього. Я помчала по воду!

Коли ми побігли зі свого третього поверху, здогадалися поставити в під’їзді свічку, інакше б усі повбивались на сходах. Люди в боротьбі за воду билися, кидали одне в одного порожні відра й чув’яки. Замурзані підлітки зневажливо шепотілись, показуючи на мене і мою маму пальцем:

— Гаскі! Гаскі!

Я голосно спитала:

— Мічах ю гаскі?![7]

І хлопці, почувши чеченську мову, злякано замовкли. Воду ми набрали. Заплатили водовозові 10 р.

Зараз за вікнами гроза, спалахують блискавки. Автоматні черги на трасі. О! Хтось став відповідати з гармати. Пішла я до ванної кімнати — там більше стін і менше залітає осколків.

П.

25.07.

Вразив випадок, який стався нещодавно. Міліціонери-чеченці катували старого чеченця і відрізали йому вухо!

Було так: міліцейська машина довго кружляла дворами, вишукуючи жертву. Їм трапився дід, який ішов вулицею. Вони спитали його:

— Котра година?

Він відповів:

— Сьома вечора.

Міліціонери вискочили з машини й заштовхали його туди. Потім привезли у відділок, де били, катували. У результаті відрізали вухо ножем. Через якийсь час відпустили, не висунувши жодних звинувачень. У людей остаточно з’їхав дах. Інакше це й пояснити неможливо.

Дід, якого, до слова, ми з мамою знаємо, тепер, виходячи надвір, весь час озирається і намагається не розмовляти з міліцією ні про що.

28.07.

У центрі міста була стрілянина. Підірвали БТР.

А рідна «Молодість» гриміла скандалом! Але цього разу сварка ніяк не стосувалася мене. Цариця, загорнута у величезну шаль, кричала на працівників: Совґат, Фриду, Магомеда та інших.

— Ідіоти! Кретини! Ви купилися на квіточки й пиріжечки Професора?! Та як ви сміли пустити Професора до мого комп’ютера?! Чому він зібрав на мене компромат під час моєї відсутності?! А ви знали й мовчали! Зрадники мені не потрібні! Звільню! Беріть ручку й папір — пишіть заяву за власним бажанням! Думали, я не дізнаюся про зраду?! Я покараю вас жорстоко!

Дівчата голосно ридали. Виявляється, в Цариці був на неї ж, у її комп’ютері, компромат!

Мою персональну надбавку до зарплати (цілих 1500 р.) мені давно ніхто не платить. Може, щось іще?! Пір’ячко на писку, як кажуть?

Було жаль співробітницю Саміру — від погроз шефині з нею зробилась істерика. Вона багато працює, допомагає своїй родині. Саміра боялася звільнення більше за всіх, тому що її батьки бідні й сильно хворіють. Вона єдиний добувач у родині: якщо вона втратить роботу, старі помруть із голоду. Дівчина дрібно тремтіла і плакала. Просила помилувати.

Я сиділа в редакції. На мене ніхто не звертав уваги. Усі