Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр. - Поліна Вікторівна Жеребцова

Водій нашого транспорту різко натиснув на газ, і машина рвонула з місця. Маршрутка, проїхавши між будинками, зупинилася під деревом, де ми й пережили обстріл.

Якби фугас у районі зупинки «Ташкала» сьогодні о 14.00 за московським часом вибухнув на три метри ближче до нас, маршрутка перетворилася б на шматки понівеченого металу. Я не змогла б продовжувати з тобою бесіди, Щоденнику. Але той, хто вищий за нас, вирішив інакше. Ніхто не загинув! Ні ми, ні солдати.

Добре, що я зуміла висмикнути руку в Султана. Він приходив, щоб забрати мене в царство мертвих.

05.07.

По телевізору так нічого й не сказали про фугас. Я помітила, це далеко не перший випадок замовчування подій.

Видно, на каналах є «фільтри», і справжня інформація туди не доходить або доходить у викривленому вигляді.

У справах роботи зустрілася з чарівною дівчинкою Хедою та її підприємливою симпатичною мамою. Дівчинка дев’яти років написала вірш Ахматові Кадирову. Вірш опублікували в газеті, і подруга матері з Міністерства освіти подарувала його ще живому президентові Чечні. Ахмат зацікавився молодою поетесою і запросив дівчинку та її маму на концерт, який відбувся 6 травня, на честь майбутнього Дня Перемоги. Хеда з допомогою мами піднялася на сцену і голосно прочитала вірш президентові! Ахмат Кадиров був розчулений до глибини душі і з кавказькою щедрістю сказав малій:

— Проси, що хочеш! Виконаю будь-яке твоє бажання!

— Уявляєш! — розповіла в інтерв’ю мати Хеди. — У цю мить я просто отетеріла!

Я штовхнула дочку ліктем і зашепотіла: «Квартиру! Проси в нього квартиру!!!», але моє норовливе дівчисько сказало:

— Я хочу на шоу «Поле чудес»! Ведучий шоу Якубович — мій другий тато!

Ахмат Кадиров 9 травня трагічно загинув, але його син Рамзан виконав батькову обіцянку. Він відправив Хеду та її маму до Москви. Вони потрапили на «Поле чудес». Хеді подарували комп’ютер, а її мамі — музичний центр.

— Я була на «Норд-Ості». Там чудово! — повторювала чарівна Хеда. — Ми були на мюзиклі «Ромео та Джульєтта». Були на Воробйових горах і в «Макдональдсі»! Я їла смачний бутерброд і картоплю!

— Рамзан Кадиров пообіцяв видати збірку віршів моєї дочки. Він — чудовий син свого великого батька, — по-східному додала мама Хеди на прощання.

06.07.

Сьогодні я була в сім’ї танцюристів Турпулханових. Одного разу я бачила їхній виступ на місцевому телеканалі.

Вирішила зустрітись, і ось — я в них удома! Вони нещодавно приїхали до Чечні, що відчувається з їхньої поведінки: вони життєрадісні й позбавлені будь-якого націоналізму люди. Мама Мілана. Дві старші дочки Фатима та Раїса, жвавий хлопчина Шаміль. Йому 5 років. Дівчата мало навчались у школі, але чудово танцюють! Грація, пластика незрівнянні. Голова родини — музикант: він робить аранжування для виступів. Танцювати дітей навчила мати. Крім цього, діти пишуть вірші, казки, чудово малюють! А які голоси! Як вони співають!

Бідні неймовірно, сплять на підлозі, у квартирі немає меблів. Але прагнуть стати відомими, вивчають нові па, займаються гімнастикою. Мати сама шиє дітям костюми. Домашня улюблениця, кішка, померла під час пологів, і вони взялися виходжувати чотирьох новонароджених кошенят. Годують їх із піпетки молоком і морозивом. Кошенятам уже два тижні, і вони живі!

На жаль, допомогти я нічим не могла: дала адресу Байсарі й «Меморіалу» — може, хоч хтось зможе їх підтримати? Подарувала їм своє фото, де сиджу в позі лотоса й медитую. Дала поради щодо гімнастики, щодо книжок. Вони були вдячні — поїли мене чаєм, були ввічливі й відкриті. Я обов’язково поширю звістку про них. Це люди, які мають яскравий, неймовірний талант!

08.07.

Усі думки матеріальні. Здається, я знала це завжди. Але одна річ знати, а інша — робити. Цим знання відрізняється від мудрості.

Автобус, який прямував від моєї зупинки до центру, зібрав на себе весь бруд і кіптяву околишніх вулиць: крізь немите багато місяців скло не можна було роздивитися силуети пішоходів. Діти писали на них свої імена та малювали картинки. Вода в нашому місті рідкість, а мити автобус — неймовірна розкіш.

Я їхала на автобусі до своєї редакції й думала про те, що я — боягузка. Найбільша боягузка на світі: я боялася кинути маму й не ризикнула виїхати в біженці під час війни; я не стала дружиною Аладдина, тому що боялася недовчитись у школі; я не дала ляпас Кусум за крадіжку фотографії, тому що боялася осуду людей; так, я — боягузка. І з цією думкою виникла в мене думка інша, немов зачепившись за цю гачком для плетіння: «Якби мені дали шанс усе виправити. Я б перемогла боягузтво, я б заступилася за страждальця, я б…»

Настав час виходити на вулицю. Вулиця несла в собі тривожність і запах зброї: у моєму місті з певного часу зброя є практично в усіх. Зробивши декілька кроків, я помітила свого керівника з роботи, Царицю. Вона втомлено шкутильгала в мій бік, а побачивши мене, махнула рукою і навіть наддала ходи. Водночас із цим я встигла помітити таку картину: маленького хлопчика років семи била його мати або тьотя, циганка. У жінки в руках була палиця, і вона била його так сильно, що дитина впала і не могла встати (!). При цьому жінка своєю мовою за щось йому дорікала. Навколо було багато людей: десятки чоловіків і жінок, але ніхто не втручався. Чеченці не люблять циган, але дивно, що ніхто не заступався за хлопчика. Я кинулася до жінки, яка била дитину, і вигукнула:

— Що ти робиш?!

Циганка повернула голову в мій бік, а я з жахом подивилася на палицю — вона була в крові. У цей самий момент мені на руки звалилася Цариця зі словами:

— Мені погано, ой, щось із головою. Я ледве йду!

Вийшло, що я мушу вибрати: залишити жінку, яка хапає мене за руки й не відпускає від себе, чи рятувати дитину. І я не стала допомагати дитині, тому що не могла покинути керівницю. Циганка після мого вигуку хлопчика не била, але стояла й кричала на нього. А я сказала Цариці:

— Треба заступитися! Ви ж бачите, що відбувається!

На що та з вальяжною посмішкою відповіла:

— Я так ненавиджу циган! Нехай вони всі повбивають одне одного!

І тут стало