Саботаж кохання - Амелі Нотомб

З її боку це не було виявом особливої доброти: просто я нічого не важила. Про ніщо вона мови не заводила.

Між іншим, вона взагалі мало розмовляла, ініціатором балачок не виступала ніколи: задовольнялася тим, що відповідала на запитання, які вважала гідними її уваги.

— Ти ким будеш, коли виростеш? — запитала я просто з інтересу до наукового експерименту.

Мовчить.

Вже значно пізніше її поведінка підтвердила правильність моїх міркувань. Діти, які відповідають на подібне запитання — або несправжні діти (таких чимало), або діти, схильні до абстрагування та теоретичних узагальнень (мій випадок).

Елена була справжньою дитиною, тільки без умоглядного складу розуму. Для неї відповісти на таке дурнувате запитання — означало приниження. Та ще тому, що таке дурнувате запитання означало те саме, що поцікавитися в еквілібриста, що б він робив, якби був бухгалтером.

— Звідки у тебе ця сукня?

Тут би вона відповіла. І найчастіше:

— Матуся пошила. Вона гарна кравчиня.

Або так:

— Матуся купила її у Туріні.

То місто, звідки вона приїхала. Навіть Багдад здавався мені чимось звичнішим.

Зазвичай вона ходила у білому. Цей колір надзвичайно пасував їй.

Її пряме волосся було таке довге, що навіть зібране у коси, спадало аж до стегон. Її матуся ніколи б не дозволила китаянці доторкнутися до нього: сама повільно, терпляче доглядала скарб своєї доньки.

Мені більше до вподоби була одна кіска, але Чже зазвичай заплітала дві, як і собі. У дні, коли мені заплітали дві коси, я почувалася надзвичайно елегантною. Я відчувала неабияку повагу до свого волосся, доки не побачила коси Елени: відтоді мої вже здавалися мені звичайнісінькими. Ця істина по-справжньому відкрилася мені, коли випадково сталося так, що нас однаково зачесали: моя коса була довга й темна, її — безкінечна і виблискувала як агат.

Елена була на рік молодшою за мене, я — на п'ять сантиметрів вищою. Але вона в усьому мене перевершувала

— вона брала гору наді мною, як і над усіма. Вона так мало зважала на інших, що здавалася дорослішою за мене.

Цілими днями повільними маленькими кроками вона могла міряти крихітну територію гетто. Перебігала очима саме стільки, щоб помітити, що її розглядають.

Я запитую себе, чи були діти, які не пасли її очима. Вона навіювала зачарування, повагу, захоплення і страх. Тому що була найпрекраснішою, і тому що завжди була виваженою. Тому що на контакти з людьми ніколи не йшла першою. Тому що треба було йти їй назустріч, щоб увійти в її світ, і тому що, врешті-решт, нікому не вдалося увійти в цей її світ, який, мабуть, являв собою пихате багатство, самовпевнений спокій і зухвалу насолоду, і в якому, здавалося, від себе, і лише від себе вона знаходила цілковите задоволення.

Так як я, на неї не дивився ніхто.

З 1974 року я багатьох, довго і жадібно, їла очима так, що від мого погляду навіть ніяковіли.

Але першою була Елена.

І це її ніскілечки не бентежило.

Саме у неї я навчилася придивлятися до людей. Тому що вона була красунею, і тому що вона, здавалося, вимагає, щоб на ній зосередили увагу. Вимога, якій я відповідала з рідкісним завзяттям.

Через неї я почала втрачати боєздатність. Розвідник розвідував уже менше. До її появи весь свій вільний час я проводила на коні, встановлюючи місце дислокації ворога. Тепер треба було присвятити певну кількість годин на те, щоб розглядати Елену. Цю роботу можна було виконувати у сідлі або на ногах, але неодмінно на поважній відстані.

Мені ніколи б не спало на гадку, що така поведінка може бути хибною. Коли я бачила її, я забувала про власне існування. Така амнезія давала підстави для найбезглуздіших вчинків.

Я згадувала про власне існування лише вночі, у ліжку. І там я страждала вволю; я кохала Елену і відчувала, що це кохання до чогось призведе. У мене жодної гадки не було що то за «щось». Знала, що принаймні потребувала, щоб красуня хоч трохи попіклувалася про мене: то був перший етап, найнеобхідніший. Але відчувала, що згодом має відбутися якась неясна і незбагнена міньба. Я вигадувала всілякі історії — хтось назве їх метафорами — щоб наблизити це таїнство: у тих експериментальних історіях кохана завжди страшенно мерзла. Найчастіше вона опинялася розпростертою на снігу. Вона була майже роздягненою, навіть голою, і плакала від холоду. Снігу відводилась неабияка роль.

Мені хотілося, щоб вона отак мерзла, тоді треба було б її зігрівати. Моя уява була неспроможна знайти найкращий шлях. Натомість, я насолоджувалася думкою, відчуттям тепла, яке повільно і дивовижно огортає задубіле тіло; тепла, яке полегшує пощипування від холоду і змушує її зітхати з якоюсь дивовижною насолодою.

Ці історії збуджували у мені такі прекрасні хвилювання, що я сприймала їх як щось надприродне. Престиж їхньої магії виплескувався на мене. Я, безперечно, була медіумом. Я володіла неймовірними таємницями, і якби Елена про це здогадувалася, вона покохала б мене.

Але їй ще треба було про це розповісти.

І я спробувала. Моя прикро наївна тактика свідчить про те, до якої міри я вірила у це надприродне, для якого не знала найменування.

Якось вранці я прийшла до неї. Вона була у пурпуровій сукні без рукавів, затягнутій