Саботаж кохання - Амелі Нотомб

До речі, пересічніших за німців шпигунів знайти важко. Вони не засікли жодної з наших баз. Воювати з ними було легко.

Окрім одного стукача нам нічого було боятися. І зовсім виключалось, що серед нас є зрадник. Якщо у наших лавах ще й траплялися боягузи, то підступних там не було.

Потрапити до лап ворога означало попасти під їхні стусани. Це був момент не з кращих, та ми пройшли через нього всі. Ми вважали, що такий вид жорстокості — то не тортури. Нам би ніколи не спало на думку, що один з наших міг розтеліпати військову таємницю, аби уникнути такої малозначущої кари.

Однак таке сталося.

Елена мала десятирічного брата. Наскільки вона вражала всіх вродою і зверхністю, настільки ж Клаудіо був посміховиськом. Не те, щоб потворний чи незугарний, але в кожному його жесті читались безвладна маніжність, дріб'язковість, невпевненість, які нервували з перших хвилин. Більше того, як і сестра, він завжди був одягнений як нова копієчка, пробір збоку був рівнесенький, як ниточка, надто охайно причесаний чуб сяяв чистотою, а випрасуваний у складочках одяг виглядав так, мовби щойно зійшов зі сторінок каталогу мод для дітей апаратників.

Ми всі ненавиділи його за цей взірець манірності.

Однак ми не змогли відмовити йому у вербовці. Елена насмішливо ставилась до війни і дивилась на нас зверхньо. Щодо Клаудіо, то він угледів у війні спосіб соціальної інтеграції і запродався, аби тільки опинитися серед нас.

Такою вже істотою він був. Ми не могли наражати себе на ризик пересваритися з численними італійськими бійцями — серед яких і безцінна Джихан — тільки через відмову прийняти до своїх лав їхнього співвітчизника. Це тим більше дратувало, оскільки й самі вони ненавиділи новенького, проте їхня вразливість містила чимало парадоксів, які спантеличували.

Це не мало значення. Просто Клаудіо був би собі кепським бійцем, та й годі. Армія не могла складатися лише з героїв.

По двох тижнях після посвяти у вояки, під час однієї з сутичок, німці захопили брата Елени у полон. Ніколи ще ми не бачили, щоб хтось отак погано захищався і так повільно бігав.

У глибині душі ми раділи. Нас тішила сама думка про стусани, які на нього чекали. До ворога ми відчували справжню симпатію, тим паче, що цей макаронник був надмірно перечулений як особистість і ще тому, що його матуся-квочка надто чатувала його, здуваючи кожну пилиночку.

Повернувся Клаудіо, шкутильгаючи. На ньому не було жодних синців чи якихось інших слідів від тумаків. Він скиглив, що німці вивернули йому ногу на 360°. Нас здивували нові безцеремонні манери німців.

Наступного дня внаслідок німецької атаки шпиталь перетворився на тирсу, а брат Елени забув про шкутильгання. Ми все зрозуміли. Англійською Клаудіо говорив погано, але досить зрозуміло, щоб зрадити.

(Англійською ми спілкувалися з ворогом. Оскільки наші контакти обмежувались головним чином стусанами або тортурами, нам ніколи й не доводилось застосовувати цю мову. Усі Союзники говорили французькою — само собою зрозуміле явище.)

Італійські бійці найзавзятіше зажадали кари для стукача. Під час військового трибуналу Клаудіо відкрив нам усю широчінь свого боягузтва, але тут власною персоною з'явилась матуся з наказом пощадити її бідолашного синочка. «І якщо з мого сина упаде хоч одна волосина, від вас мокрого місця не залишиться!» — заявила вона, грізно лупаючи очима.

Звинуваченого помилували, але він перетворився на символ підступності. Ми зневажали його не на жарт.

Все сприяло тому, щоб я зав'язала стосунки з Еленою. Вона, безперечно, пронюхала про цю справу через брата і матусю. Я виклала їй нашу версію.

Навіть її пиха не могла приховати певну долю гіркоти. Я її розуміла: якби Андре або Жульєтта визнали за собою провину у такій зраді, їхнє безчестя заплямувало б і мене.

До речі, у такому ракурсі я й виклала Елені цю справу. Я хотіла бути тією, хто побачить її вразливість. Тільки брат міг бути слабинкою такого довершеного створіння.

Природно, якщо вона не визнає себе переможеною.

— Все одно війна — це сміх, — заявила вона з притаманною їй зверхністю.

— Сміх — не сміх, але Клаудіо заливався гарячими слізьми, аби воювати серед нас.

Вона знала, що від такого аргументу не відхреститься. Не відповіла на нього і замкнулася у своїй зарозумілій мовчанці.

Але на якусь мить я помітила страждання на її обличчі. Впродовж однієї миті вона опинилась у межах досяжності.

Я відчула це як хвилюючу перемогу кохання.

На світанку в ліжку я прокручувала цю сцену.

Мені й справді здавалося, що я доторкнулась до прекрасного.

Чи є хоч в одній світовій культурі міфічний епізод такого змісту: «Залицяльник, від якого відмахуються руками й ногами, сподівається схилити до себе недосяжну кохану і приходить до неї зі звісткою, що її брат — зрадник»?

За моєї пам'яті така сцена ніде не знайшла своєї трагічної ілюстрації. Великі класики не допустили б такої підлої поведінки.

Я цілком не усвідомлювала, на яку зневагу заслуговує подібна поведінка. Та якби й усвідомлювала, не думаю, що це мене турбувало б. Це кохання надихало мене на таке самозречення, що, не вагаючись, я покрила б себе безчестям. Яке значення мала віднині моя гідність? Вона не мала жодного значення, бо я була ніщо. Впродовж усього часу, поки я була центром всесвіту, я мала підтримувати належний мені імідж. Тепер же належало дбати