Леонід Кравчук - Андрій Анатолійович Кокотюха
Почалася відкрита боротьба за визначення, хто є вищою посадовою особою: голова обласної ради чи представник президента? Спочатку закон говорив: вищою посадовою особою є представник президента. Потім це визначення замінили: вищою посадовою особою став голова обласної ради. Потім почалося, за визначенням Кравчука, вимивання-розмивання повноважень. Це ставало, як говорив він, непристойним. Але все ж таки парламенту вдалося у 1992 році відправити у відставку уряд Вітольда Фокіна. Це вважається першим серйозним програшем Кравчука як голови держави, адже цей уряд був лояльний до президента. «Питання не в тому, хто програв, хто виграв, – пояснював потім Леонід Макарович. – Питання в тому, що Верховна Рада не хотіла серйозно змінювати владу». Новопризначений прем’єр Леонід Кучма отримав повноваження, яких не було у президента. Зокрема – видавати декрети, на які президент не міг накласти вето. Тоді Володимир Гриньов, який був заступником Голови Верховної Ради, в одному з видань написав про створення двох гілок виконавчої влади, одну з яких доведеться відрізати. «Влада мала перехідний характер, – коментує ті події Кравчук. – Частина, зокрема Верховна Рада, перейшла з радянських часів. Президента обрали, а Конституції нової не було. Ту, яка була, радянську, постійно доповнювали. Вона, звичайно, стала еклектичною. Тобто було багато питань, які характерні для початку розвитку кожної держави».
«Кримське питання» та ядерна зброя
Однією з найбільших проблем для збереження цілісності української держави стало так зване «кримське питання». Проголошення самостійності України лише активізувало проросійський рух у Криму. Уже 4 вересня 1991 року місцева Верховна Рада проголосила суверенітет Криму у складі України. Але це не могло вдовольнити найрадикальнішу частину місцевого російського руху, що виступала взагалі за скасування рішення 1954 року і за приєднання Криму до Росії. Позицію місцевих росіян підкріплювала та обставина, що вони були не єдиними, хто прагнув до самовизначення на території півострова. Історичні права були на стороні корінного населення, кримських татар, які з кінця 1980-х років почали масово повертатися на свою батьківщину. Рух кримських татар категорично виступав проти приєднання Криму до Росії або його поділу між Україною і Росією, вважаючи власне Москву безпосередньою винуватицею національної недолі кримськотатарського народу. Утворений у червні 1991 року Курултай кримських татар та проросійська Верховна Рада Криму діяли як два альтернативні законодавчі органи.
Новий період загострення «кримського питання» почався у січні 1994-го, коли президентом Республіки Крим став лідер екстремістського Республіканського руху Криму Юрій Мєшков. 20 травня 1994 року Верховна Рада Криму прийняла закон про відновлення державності Республіки Крим. Регіоналістські і сепаратистські тенденції російськомовного населення Сходу, Півдня і Криму підігрівалися позицією Росії. Росія була в числі перших держав, які визнали самостійність України після першогрудневого референдуму. Але вже через декілька днів після проголошення української незалежності російський президент Борис Єльцин та представники його найближчого оточення заявили, що Росія залишає за собою право переглянути кордони тих республік, які виходять зі складу СРСР. У першу чергу йшлося про Донбас і Крим.
Між тим, ще в січні 1992 року Верховна Рада Росії взялася переглядати конституційність актів передачі Криму Україні, а в липні 1993 року проголосила Севастополь російським містом і головною базою російського Чорноморського флоту. Власне справа розподілу Чорноморського флоту між Україною і Росією надавала особливої пікантності «кримському питанню». Спочатку Леонід Кравчук планував поставити всі кораблі Чорноморського флоту під український прапор, навіть відмовився приймати від Росії 250 мільйонів рублів, котрі призначалися для утримання флотилії. Проте різкий спад економіки призвів до того, що в 1993 році флотські офіцери не отримували зарплатню з української скарбниці – грошей просто не було. Тому весь флот почала фінансувати російська сторона, в результаті весь флот фінансувала Росія. Саме тоді президент Росії Борис Єльцин заявив: Чорноморський флот був, є і буде російським. Пізніші його заяви вже не були такими категоричними. За Україною визнавалося право мати свою частку флоту, однак розмір цієї частки постійно дебатувався у зустрічах Єльцина і Леоніда Кравчука, котрі мали місце у 1992—1994 роках. Незважаючи на те, що Україні і Росії вдавалося знаходити компромісні рішення, стосунки між цими двома сусідніми державами не йшли на лад. «Головна причина негативного ставлення Росії до України визначається не стільки прагматичними розрахунками, скільки історичною свідомістю росіян, – відзначав у ті роки Леонід Кравчук. – Від’єднання України вони відчувають як втрату ключового аспекту їхньої національної ідентичності. Тим не менше, ми з Росією приречені на сусідство. Проте Збігнєв Бжезинський казав: якби поляків поставили перед вибором – умерти чи приєднатися до якоїсь держави, то більшість би відповіли, що ми вмремо».
В іншому інтерв’ю, яке Кравчук дав газеті «Волинь» у січні 1994 року, він говорить так: «Канада і Америка не жили в одній державі 340 років. А у нас у січні минає 340 років Переяславській раді. Це життя десятків поколінь. За триста сорок років України як держави не існувало. Був якийсь «малорос». І зараз більшість людей не витравила в собі психології «малороса». Творити державу означає бути державником. Причому не обов’язково українцем за національністю. Тому нам треба неодмінно розвестися з Росією. Для того, щоб українці і росіяни не ворогували, а відчули справжню дружбу. Але – дружбу не на одній кухні, такої дружби не буває. Якщо ми сваримося з Росією – незалежної України не буде». Між тим, саме конфлікти з Росією з того часу впливають на більшість внутрішніх та зовнішніх проблем України.
Попри невідрадні стосунки з Росією, ситуація України ускладнювалася її міжнародною ізоляцією. Головною причиною стала непослідовність Києва у
