Леонід Кравчук - Андрій Анатолійович Кокотюха
Участь в обговоренні брали всі, протокол вели Кравчук і Бурбуліс. У першому абзаці документа, підписаного керівниками Білорусії, Росії та України, зазначалося: «Союз РСР як суб’єкт міжнародного права і геополітична реальність припиняє своє існування». Єльцина уповноважили безпосередньо поговорити з Горбачовим у Кремлі 9 грудня. Раптом Борис Миколайович запропонував зателефонувати президентові США Джорджу Бушу і повідомити його про переговори та їх наслідки. Пізніше з «Віскулів» президент Росії зробив ще один дзвінок – міністру оборони СРСР Євгену Шапошникову й заручився його підтримкою на випадок надзвичайних обставин. Зв’язок з Вашингтоном встановили раніше, ніж з Москвою. Реакція обох президентів відома: спокійна, врівноважена – Буша, обурена, збуджена – Горбачова. Михайло Сергійович розмовляв із Шушкевичем недовго: одразу ж зажадав до телефону Єльцина й у розмові з ним заявив, що хоче бачити нас усіх трьох у себе 9 грудня. Російський президент повідомив, що на зустріч з’явиться лише він. Це ще більше посилило роздратування Горбачова. Після вкрай нервової розмови зі своїм одвічним опонентом Єльцин запропонував розшукати президента Казахстану, який здебільшого поділяв їхні погляди, повідомити його про все та запропонувати приєднатися до щойно підписаних Біловезьких угод. Борис Миколайович помітно нервував, він боявся, що Горбачов зможе перетягнути Назарбаєва на свій бік, а це, на його думку, могло поставити під загрозу весь процес утворення Співдружності незалежних держав, оскільки казахстанський лідер мав неабиякий вплив на деяких своїх колег.
І знову – слово Леоніду Кравчуку: «8 грудня пізно ввечері я повернувся додому. Зима, темно. Приїхав на дачу, відчиняю ворота, а там повно військових. Уявляєте, що в мене було на серці? Підходить до мене командир загону спеціального призначення «Альфа»: «Пане Президент, ми прийшли вас охороняти і захищати!» Хлопці самі зголосилися стати на захист – не Президента Кравчука, а незалежної держави, власної Батьківщини… Вранці 9 грудня зателефонував Михайло Горбачов: «Добрий день, Леоніде Макаровичу!» Й одразу: «Що ви там понавиробляли в Біловезькій Пущі?» Я спокійно відповів: «Михайле Сергійовичу, я вважаю, що ми вчинили правильно. Ситуація зайшла у глухий кут, треба було шукати вихід…» Співрозмовник був дуже збуджений: «Світ же стоїть дибки, розумієте? Ви повинні негайно приїхати до Москви». «Навіщо?» – запитую. «Треба поговорити… Єльцин та Шушкевич також будуть». Я відчув: нас не випустять звідти, триматимуть доти, доки ми не відмовимося від угоди, підписаної в Біловезькій Пущі. Отож, майже без паузи, відповідаю Горбачову: «Я до Москви не поїду». Михайло Сергійович ледь стримував гнів: «Чому?» «Бо я Президент незалежної держави, – кажу. – В мене ціла купа невідкладних справ. А директиви мені не потрібні». Тільки-но поклав трубку, як пролунав ще один дзвінок. Цього разу телефонував Григорій Ревенко, глава адміністрації Горбачова, колишній перший секретар Київського обкому Компартії України, з яким ми були у приязних стосунках: «Леоніде, навіщо ти так образив президента? Невже так можна? Тобі треба приїхати – це дуже важливо». «Не поїду я, – відповідаю, – і пояснювати не буду чому. Ми доручили Єльцину, щоб він на засіданні доповів про нашу зустріч і підписаний документ». Пізніше, 21 грудня 1991 року в Алма-Аті керівники дев’яти колишніх радянських республік підписали спільну декларацію, поставивши крапку в довгій історії про загибель однієї імперії.
Хвороби зростання
Перші кроки
Від початку своєї роботи на новій для нього і країни посаді Леонід Кравчук запропонував запровадити посаду віце-президента. Він виходив із досвіду багатьох країн світу, бо був переконаний: мало що може статися в новій молодій державі. Віце-президент мусив, за розрахунком Кравчука, по суті, бути прем’єром, тоді як посади прем’єр-міністра не повинно було існувати взагалі. Усе інше мало базуватися на цілковитій президентській владі. Натомість комуністична більшість вимагала, аби Україна стала чимось на зразок напівпрезидентської-напівпарламентської республіки. Верховна Рада, обрана вже демократичним шляхом, виходила з того, що головним суб’єктом управління в країні є Верховна Рада. Депутати прийшли на місце компартії й хотіли мати абсолютну владу над усім. І повноваження Леоніда Кравчука як президента були обмежені. Більше того, коли він запропонував посади представників президента на місцях, то відповідний закон було прийнято, проте в Конституції цього закріпити не змогли. Таким чином, увесь час тривала боротьба між місцевими органами влади, радами, і представниками президента. Сьогодні Леонід Макарович так оцінює тодішню ситуацію:
«Треба було відразу розпускати ВР, якщо президент бачив, що закладено подвійні стандарти. Я, до речі, у 1991 році також підготував проект указу про розпуск парламенту. Тоді я мав більше підстав, бо то була В Р, обрана в радянський час. Але коли я прорахував ситуацію в областях, коли мені поклали на стіл документи з Росії, яка тоді тільки й чекала, аби щось спровокувати, а Лебідь поставив питання щодо пропуску армії в Придністров’я через територію України, я зрозумів, що вони хочуть скинути Кравчука. Таке завдання поставив Єльцин».
Оцінюючи політичну ситуацію того періоду, Кравчук стверджує, що розколу країни, який відбувся через тринадцять років, тоді не боялися. Натомість відчувалася загроза втрати щойно здобутої незалежності. Тому він розумів: указ про розпуск Верховної Ради не дасть результату, буде тільки спровоковано конфлікт. Незабаром після свого обрання президентом Леонід Макарович зібрав націонал-патріотів, котрі входили до Народної Ради, і поставив їх перед фактом: голову держави обрали за новим законом, прийнятим у незалежній Україні. Отже, це – нова епоха. Але парламент лишається більшовицьким, бо обраний за законом часів Радянського Союзу. Після того запропонував саморозпуститися й обрати новий парламент, прийнявши відповідний закон. «Я як думав? – пояснює Кравчук. – Якщо президент і парламент будуть обрані уже в часи незалежності, то може бути спільна неконфронтаційна робота. І ми можемо багато чого зробити разом. Бо бачив: з тим парламентом буде важко щось зробити. Депутати були налаштовані проти приватизації, проти президентської форми правління, прагнули передати всю владу органам самоврядування і виконавчим структурам самоврядних органів. Йшла постійна боротьба між інститутами влади».
Націонал-патріоти ідеї розпуску Верховної Ради не підтримали. Як пишуть сьогодні – почасти саме через невдосконалену систему виборів. Вони вже досить міцно трималися за свої місця в парламенті, і не було гарантій, що після перевиборів вони при мандатах залишаться. Власне, розкол у середовищі тих, хто
