Михайло Грушевський - Юлія Сергіївна Тагліна
Михайло Сергійович активно проводив політику автономії України, усі його виступи, статті, заяви того часу, що з’являються у часопису «Нова Рада» та в «Народній волі», були спрямовані саме на це.
У статті «Чи Украина тiльки для украiнцiв?» Грушевський пояснював: «Ми думаємо якраз, що Україна не тільки для українців, а й для всіх, хто живе на Україні, а живучи, любить її, а люблячи, хоче працювати для добра краю і його людності, служити їй, а не обирати, не експлуатувати для себе». З цього видно, що Грушевський не був і не міг бути творцем лозунгу: «Україна для українців», для цього він був надто високоосвіченою, розумною і демократичною людиною.
За цією ж тематикою видавалися окремі брошури Грушевського: «Хто такі Українці і чого вони хотять», «Звідки пішло українство», «Вільна Україна», «Якої ми хочемо автономії і федерації», «Українська Центральна Рада й її універсал».
У брошурі «Звiдки пiшло українство i до чого воно йде» Грушевський підкреслював, що українці не мають наміру відділятися від Російської Республіки. Існує думка, що то був тільки психологічний хід, що допоміг українцям легко і безболісно отримати автономію. Інші дослідники не поділяють цього припущення і вважають погляди Михайла Сергійовича на утворення самостійної української держави недосконалими і помилковими. Але на той час вони були доволі прогресивними. Після перемоги Лютневої революції у Грушевського, як у справжнього ідеаліста, з’явилась надія, що Росія і Україна вступили у нову стадію розвитку і що «у вільній російській республіці не може бути невільних людей». Кінець російського самодержавства Грушевський сприйняв як початок визволення українців.
Як освічена людина в області історії державотворення Грушевський чітко виділяв принципи, на яких хотів побудувати українську автономію. Серед них були свобода і рівність всіх людей, загальне, пряме й таємне виборче право. Під словом «свобода» вчений розумів можливість висловлювання своїх думок без боязні бути за них покараним, а також друкування художньої і наукової літератури українською мовою, право на заснування різноманітних товариств та союзів без необхідності отримувати чийогось дозволу. Під рівністю всіх людей він розумів однакове право панів та мужиків, чоловіків та жінок, будь-якого народу і віри.
Тверезо дивлячись на історичні процеси, Грушевський розділяв різні етапи самовизначення народу: від автономії до самостійної держави. З цих етапів найбільш корисним для розвитку України він вважав автономію, бо вона могла б принести вигоду в економічному плані. Ідеальна автономія, на його думку, була національно-територіальною, бо тоді б всі українські землі були зібрані докупи й українці могли б самі собі бути господарями.
Грушевський розумів, що для того, щоб автономія України не залишилась би формальною, Росія повинна була б стати федеративною, бо при централізації автономія певною мірою залишається умовною. Але у той самий час він чітко усвідомлював, що встановлення федеративного ладу в Росії приведе до ліквідації колишніх привілеїв, що стало б причиною незадоволеності певної частини населення. Однак це Михайло Сергійович вважав прогресивним та цілком виправданим, бо це було треба не тільки пригнобленим Росією народам, але й самим росіянам.
У цей період Грушевський ретельно проробив багато аспектів, які треба було враховувати при формуванні автономії. По-перше, вчений накреслив майбутнє соціально-економічне життя України, спираючись насамперед на селянство, бо на той час саме селянство переважало за своєю кількістю в Україні і всій Російській імперії. Тож селянську масу він вважав майбутньою головною силою, прагнув створити найкращі умови для життя та праці селян. «Селянське господарство повинно високо піднятись над прожитковим мінімумом, а також дати змогу задовольнити певні вимоги достатку і комфорту», – пише Грушевський у своїх нотатках.
Ще з дитинства знаючи, що таке міжнаціональні конфлікти, освічений історик та політик, Грушевський не міг також не враховувати міста, де концентрувалося неукраїнське населення, серед якого він виділяв, у першу чергу, євреїв, а також росіян. Усім серцем Михайло Сергійович не хотів, щоб у його майбутній великій Україні повторювалися російські помилки щодо пригнічення інших націй. Тому багато уваги він приділяв розвитку національної культури євреїв та росіян та вихованню поваги цих націй до української мови, культури та традицій.
Як щирий заступник економічно та політично слабших Грушевський навіть припускав соціалістичну модель політичного режиму. Але він був проти жорсткої централізації, що подавляла б гармонійний розвиток нації.
Дуже складним для Грушевського стало питання церкви. Він з любов’ю згадував свого дідуся-священика, з захопленням поринав у минуле, коли приїздив до нього на сповідь. Всі найважливіші події у житті Михайла Сергійовича було занотовано церквою – його народження, шлюб, народження доньки… І все ж таки у своїх поглядах вчений був досить прогресивним, тому, на його думку, в майбутньому церква мала бути відділена від держави, духовенство не мало входити до складу державних урядовців, таким чином виходячи зі сфери впливу держави.
Школу політичний діяч планував підпорядкувати органам самоврядування і деякою мірою виборним національним органам.
Армію Грушевський вважав установою тимчасовою, такою, яка б на перших етапах допомогла встановити владу, а потім перетворилася на народну міліцію, кадровий кістяк якої складався б з ідейних, культурних та інтелігентних елементів, щоб «відносини старшини до козаків були близькі, щирі, братерські».
Досягнення автономії України не було легким – Тимчасовий уряд відмовився навіть розглядати це питання. Тоді на селянському з’їзді Грушевський заявив, що український народ повинен сам вирішувати свою долю. Врешті-решт на Всеукраїнському військовому з’їзді було оголошено I Універсал: Україна була проголошена автономією у складі Росії, а джерелом влади на Україні був названий український народ. В Універсалі висловлювалася надія, що неукраїнські народи, що проживають на території України, разом почнуть будувати автономний устрій. По проголошенні І Універсалу 28 червня 1917 року було створено Генеральний Секретаріат, тобто український уряд. Таким чином, в Україні було сформовано окремі гілки законодавчої та виконавчої влади.
Разом з В. К.
