Тарас Шевченко та його доба. Том 2 - Рем Георгійович Симоненко

Празьке та наступні видання «Кобзаря»

Щоб далеко не ходити, спинимось на празькому виданню «Кобзаря», про яке говорять видавці як про повне, зроблене по власних рукописах Шевченка.

Перш усього те видання кидається в очі чудовим поділом на дві книги. Очевидячки, видавці прилагоджувались до російської цензури, виділяючи в першу чергу таке вже невинне, що вже ні до чого й причепитись. А коли й у раньших виданнях «Кобзаря», – в тім числі й у кожанчиковському (яке, певно, порядкував хтось із близьких Шевченкові людей), – стихи його поставлено зовсім не в часовому порядку, то тепер через поділ усього «Кобзаря» на дві книги: цензурну й нецензурну, стало вже зовсім важко вдержати порядок, як росли думки поета про те та се. Коли згадати, що, окрім такого поділу «Кобзаря» на цензурний і нецензурний, кожна книга празького видання пущена «з додатком споминок про Шевченка, Тургенєва й Полонського, Костомарова й Микешина», про які, як про щось основне, виголошується на передніх листах, немов вони прибавляють щодо ціни самого «Кобзаря» або прикривають його своїми крилами, – то це видання стане пам’ятником опортунізму, прилагоджування «духовних синів» Шевченка до російських казьонних порядків. Із найближчих людей до Шевченка знаходимо там споминки тільки одного д. Костомарова. Та й ті так мало дають для історії, власне духовного чоловіка – Шевченка, що дивуєшся, коли читаєш, напр., у д. Микешина: «Н. И. Костомаров мог бы дать самые точные разъяснения», а од д. Костомарова чуєш: «Я не могу похвалиться особенною с ним близостью, так что в этом отношении мне известны были лица, более с ним знавшие особенности его жизни». А споминів тих-то людей – і нема! В самого д. Костомарова про найцікавіше, про життя його з Шевченком у Києві і про їхнє товариство слов’яно-українське, не бачимо ні згадки. Глухо споминається тільки «отъезд» (!) Шевченка из Киева в генваре 1847 г.». Ясно, що цензура закувала перо славного історика й у Празі!

Нарешті, й тексти самого «Кобзаря» в празькому виданні напечатано без усякої системи. Перш усього не зроблено огляду тих текстів, печатних і рукописних, із яких зроблене видання, не сказано, які тексти взято за основні; не показано в кожному випадку, чому вибрано той текст, а не другий – хоч зате іноді бачимо, що в примітках показані мов одміни (варіанти), навіть помилки шарлатанської липської книжки «Путешествия Пушкина и Шевченки». Приглядаючись, можна догадатись, що основою для празького видання були кожанчиковське та львівське, до яких підбавлене нове з рукописів і по яким пороблені, тільки не скрізь, поправки по рукописах528. А як де, то взято за основу рукопис, а внизу поставлені одміни по печатним виданням, та тільки з такими неакуратними значками, що часом зовсім запутаєшся. Так, напр., про «Неофіти» сказано, що їх напечатано по рукопису, що зоставсь у д. Марковички з одмінами по львівському і кожанчиковському виданню. А під першою одміною показано: «Перш(ий) рук(опис)», далі «рук(описний) вар(іант)». Які це рукописи? Треба було сказати, тим паче, що й львів’яни кажуть, що їхнє видання (дуже нелагодне!) зроблене по рукописам, хоч вони напечатали, як Шевченкову, зовсім не його пісню «Ще не вмерла Україна», яка так подібна до Шевченкових, як «Душечки часок не видя» до Пушкінових. Словечка «перш. рукоп., рук. вар., льв. вид.» – або «перш. рукоп.», «справлено рукою Тараса Григоровича по власному рукопису» завше бачиш під одним (і) тим же текстом, а звідки взято самий текст, чи з першого рукопису, чи з другого, чи просто з власного рукопису, – не бачиш. Через це всі ці одміни не помагають тому, щоб точно прослідити хід думок і працю поета.

Окрім того, наскільки ми могли судити, наскоро переглянувши рукописи Шевченка тоді, як вони йшли на виставку в Прагу, не все з них внесено в нове видання. Та й у недавно випущеній першій книжці малесенького женевського видання «Кобзаря» є одна штучка, якої не знаходимо у празькому виданню. Далі і сам д. С(ір)ко в своїй статті приводить один вірш «не по празькому виданню529, а по новому рукописному варіантові» (стор. 64). Потім у цьому виданні нема ні «Дневника» Шевченкового, і ні його московських писань, яких після нього зосталось чимало.

Думаємо, що вказаного буде доволі, щоб сказати, що в нас нема і досі повного і акуратного видання Шевченка, і що приятелі його, а також ученики мусили б перш усього постаратись, щоб дати нам його, а також біографію Шевченка з його листами.

Місце й роль Шевченка в Кирило-Мефодіївському товаристві

«Мужик Шевченко стояв попереду вивчених приятелів, київських слов’янофілів, і гарячою громадською думкою, й таким же українством. До того, він більше їх бачив світа не тільки в мужицтві, а й у Росії взагалі.

Він бачив і Петербург із царем, бачив і панство, на яке братчики покладали надії. Не можна не звернути увагу на те, що «Сон», у якому Шевченко явно виступив проти царства, написаний був іще в Петербурзі, в 1844 р., до знайомства з Костомаровим (1845), який, звісно, мусив бути найголовнішим у київському слов’янолюбському кружку. Значить, є багато правди в словах земляка, як згадує д. С[ір]ко, що Шевченко приїхав на Україну з Петербурга з готовими думками про волю України від московських царів. Ми ж знаємо, що в Петербурзі Шевченко жив серед людей далеко більш його вчених, яких він явно поважав, та тільки далеко не республіканців. Хіба в Брюллова виривались слова досади на царя Миколая, який йому «покровительствував». Але звідси далеко було до того, що написано в «Сні». Ясно, що Шевченко в Петербурзі мусив був добиратись до своїх противуцарських думок більш «своїм умом», ніж за поміччю науки й більш його вчених людей.

Трохи не так само довелось йому й у Києві, де він коли навчивсь чого нового, то хіба трохи про слов’янство, про яке теж він став задумуватись іще в Петербурзі, згадуючи в «Гайдамаках», як-то гірко, що «старих слов’ян діти впились кров’ю». Можна навіть думати й по «Посланію», й по словам дд. Куліша й Костомарова, що в Києві Шевченко почав кидати «козаколюбство», не стільки навчившись історії України од вивчених знайомих і приятелів, скільки з досади на те, що вони величались «українськими Брутами й Коклесами». І тут півмужикові Шевченкові довелось добиратися до правди більш «своїм умом», ніж поміччю науки й учених приятелів.

Були ще люди на Україні, з якими водився Шевченко, окрім київського університетського кружка, була інша купа теж українофілів. То були пани на лівобічній