Спогади командарма (1917-1920), Михайло Володимирович Омелянович-Павленко

2-го травня о 5-й годині. 1-й кінний Галицький полк, що відограв у даному разі ролю армійського авангарду, після невеликого бою перейшов залізницю та опанував Мясківку (2-га сотня сотника Гавриленка атакувала групу москалів і полонила 28 червоноармійців й 2 кулемети). Коли більша частина Запорожців пересунулася вже через залізницю до с. Княжева, два бронепотяги підійшли з півдня, але їх прогнали вогнем гармати кінно-гірського дивізіону та батареї волинців.

Приблизно о 16-й годині приїхав до мене, до місця постою штабу армії, отаман Тютюнник, і перебіг подій в його дивізії був достаточно зясований.

В Марківці 2 травня після 17-ої години вперше я побачився з Головою Ради Міністрів І. Мазепою, що з 28 квітня перебував при Київській дивізії. І. Мазепа привітав мене з закінченням Зимового Походу. Я дякував і переказав йому свою думку, що — правда — залишився ще один крок, проте дуже важкий: треба було числитися зі страшною перевтомою штабів і військових частин.

Саме під час нашої розмови почулися перші гарматні вибухи з боку Джугастри, потім кулеметні й рушничні стріли, — то москалі атакували Запорожців. За півгодини Марківка наповнювалася обозами різних частин. Обстанова змінилася, значно на гірше.

О 22-й годині я закликав до себе полковників: Ткачука, Долуда й Стефанова, щоб видати бойового наказа на 3 травня. Перевтома двох останніх штабових старшин була така, що вони за працею фактично засипали й цілком не були здатні до будь-якої штабової праці. Тому бойові накази далі йшли за ствердженням вартового отамана, полковника Ткачука.

Перед тим, як перейти до фінальних подій нашого походу, я тут зроблю деякі підсумки.

Отже, коли ми билися під Ананьєвим і Балтою, тобто з 22 по 25 квітня, в той час 2-а і 3-я Галицькі бригади (колишні корпуси) під проводом таємного комітету підняли повстання супроти червоних із наміром пізнішого приєднання до армії У.Н.Р. Як відомо, це закінчилося катастрофою для Галичан — зібрана енергія та збережене майно не дістали свого призначення.

Для мене є питанням — чому саме був такий поспіх: чи через брак інформацій, чи причиною було збільшення уяви про власні сили, чи, нарешті, під силою обставин, скажемо, заповіданого наступу польського?

Для нашої групи ця подія відбилася недобре в тому відношенню, що, коли ми підходили до району, він був уже сполоханий у повній поготівлі, тобто ми губили одну з наших головних переваг — несподіванку, лишалася друга — рух, сміливість рішень та переведення їх.

Тісніша обстанова вночі з 2 на 3 травня зводилася до наступного: в районі Вапнярка — Журавлівка і Тульчин були сильні ворожі частини; Київська дивізія покинула під напором червоних Вапнярку, Запорозька дивізія залишила Мясківку; численні обози скупчилися поміж Мясківкою й Марківкою; всі дивізії перевтомлені до останньої можливости. Угрупування ворожих сил першої лінії було таке, що можна було сподіватися на ранок наступу зо всіх сторін. Через те я вирішив на 6-ту годину 3 травня дати дивізіям нове угрупування, а саме — Київській дивізії з 3-м Кінним полком с. Клембівку, Волинській — с. Нетребівку і Запорозькій — с. Ратушне: штаб армії з кінною Галицькою бригадою — там же, а потім з нового району продовжувати марш у напрямі на Яланець і Ігнаткове.

Такого змісту коло 2–3 години був виданий наказ. Через те, що з Запорозькою дивізією звязку ще не було, обози її приділено було до штабової колони.

3-го травня о 6-й годині штаб армії та кінна бригада отамана Шепаровича після безупинного маршу манівцями підходили з південно-східнього напрямку до с. Савчиного; рівночасно зі сходу до цього села підходила Київська дивізія. На перехрестю доріг я зустрівся з отаманом Тютюнником і обговорив деякі подробиці оперативного змісту. Тут саме над нашими головами просвистіло кілька куль. Один козак і кінь із нашої групи були ранені.

Стріляли з лісу, що був біля с. Савчиного. Наші розїзди відповіли. Так завязалася Савчиновська битва.

Київська дивізія отримала мій наказ заняти с. Савчине та контрнаступом відкинути ворога на північ. Умить обозна валка Київців заворушилася, козаки схопилися за зброю, позіскакували з возів, і широка розстрільна хутко стала посуватися в напрямку стрілянини. Гармати Київців зайняли позицію на південному скраю с. Савчиного, а 3-й кінний полк, використовуючи укриття на нашому правому крилі, лагодився до атаки лівого ворожого крила. Як тільки наші розстрільні просунулися за с. Савчине, ворожі гармати розпочали вогонь.

О 7-й годині висунулася зі сходу голова колони Волинської дивізії. Вона одержала наказа підтримати наступ Київців гарматним вогнем, а всю дивізію угрупувати за правим крилом Київців.

Не маючи в своєму тилу жадного забезпеченого пляцдарму, — наступом Київців і 3-го кінного полку хотілося розбити ворога й цим здобути собі більшого простору на півночі.

Волинську дивізію розгорнуто на правому крилі, й таким чином створений фронт давав часове прикриття для наших обозів, що безконечною валкою тягнулися з Марківки на Антопіль — Марянівку й далі — на Джуґастру.

Галицька кінна бригада й 2-й Запорозький полк залишено в армійській резерві й скупчено по укриттях на схід від слободи Марянівки; опріч того їм було дане завдання — охорону тилів і шукання звязку з Запорожцями.

О годині 9-й за дві верстві на захід від нашого лівого крила розвідка наша виявила довгу обозну валку червоних, що прямувала на ст. Крижопіль. Кінний Галицький полк і сотні 5-го кінного полку всю цю валку, що мала до 1,000 возів,