Спогади командарма (1917-1920), Михайло Володимирович Омелянович-Павленко

Не в наших інтересах було втягуватися до затяжного бою, тому я рішаю використати наш успіх на дільниці від село Крижопіль — стація Крижопіль, перевести через цю дільницю нашу армію й на ранок 2 травня угрупувати її в районі: Марківка (2 Волинська дивізія) — Антопіль (Київська дивізія) — Мясківка (1-а Запорозька дивізія). Цей маневр потребував певности на лінії Вапнярка — Тиманівка.

Це останнє завдання я доручив арєргардові від Запорожців.

Київській дивізії, в залежності від ситуації на місці, як для неї складеться вона після 20-ої години, я предклав два рішення: або вночішньою атакою опанувати стацію Вапнярку й потім уже угрупуватися в с. Антополі, або ж, використовуючи вночішню темряву, перейти залізницю на дільниці м. Княжопіль — Вербове (біля Вербового був наш 3-й кінний полк) і потім увійти в дотик із Волинцями.

В розпорядженню своєму Командування Київців мало до 4-х годин часу; за цей час дивізія мала повну можливість, коли б цього вимагала ситуація, перегрупувати свої тили на Шарапанівку й таким чином уникнути тієї небезпеки, що дивізію зможе оточити ворог у північно-східньому напрямі. Треба знати, що в складі Київської групи було на той час до 3-х кінних полків (600 шабель).

Про бої під Вапняркою подаємо уривок зі споминів кол. командира 28-го куріня підполковника Сухоручка-Хословського:

"Весело посувалася наша дивізія вперед, у напрямку до Вапнярки. Хоч усім і було відомо, що перед нами нелегка задача — прорвати московський фронт, але нікому й на думку не приходило, що може стрінути нас невдача.

Вже темніло… Наша дивізія підходила до с. Красногірки, де за відомостями стояли московські частини. Піші частини дивізії одержали наказ зупинитися, зайнявши вихідне положення — з розсвітом мали розпочати наступ… Несподівано знялася рушнична та кулеметна стрілянина… Кінний полк дивізії, що був післаний на праве крило, наскочив на ворожі застави.

Як не дивно, але всіх охопило якесь занепокоєння, самозрозуміло, то не від наглої стрілянини, а від якогось передчуття. І дійсно… за кілька хвилин рознеслася вістка, що боляче вразила кожного козака й старшину дивізії без винятку: "Командир 5-го кінного полку дивізії сотник Грибовський смертельно ранений". Це була велика й не замінима втрата для нашої дивізії.

Сотник Грибовський був один із найліпших старшин кіннотчиків у дивізії; його й підлеглі, й колеґи надзвичайно любили й поважали, а начальство цінило.

Бажання помститись вогнем запалало в кожного…

Ще не світало, як я одержав наказа розгорнути курінь (1-й курінь Київської дивізії) і розпочати наступ на село. Другий курінь дивізії теж був відданий під моє керування. Тихо посувалися курені розгорненим фронтом… Наступ ішов у чоло — в той час, коли третій курінь забезпечував ліве крило.

Почало світати. Село було в балці, й ціле його огортав густий туман. Але ворог уже відкрив нас і розпочав сильний вогонь… Ми були на узгірі та на очах у ворога в той час, як для нас ворог зоставався невидимий. З цього становища був єдиний вихід, а саме: вперед! "Вперед! Слава!"… Команду підхоплено й блискавкою рознесено по лаві, вправо та вліво. З галасом та криком "Слава! Вперед!", кинулося козацтво до села, один одного переганяючи.

Село здобуто… Москалі панічно втікають… Несподіванкою для них був наш ранній наступ, і великі трофеї досталися нам. Але село прилягало до ліса, який тягнеться майже до самої Вапнярки. І цей ліс прислужився москалям — зовсім на наших очах встигла кацапня сховатися в лісі з двома тяжкими гарматами. Проте не всі повтікали й не все вивезли — проворнішим козакам вдалося й баґнетом попрацювати, а кіннотчики не одну голову зрубали. Чимало обозу, полонених та кулеметів добули. Найщасливішим щодо здобичі був 3-й курінь під командою хорунжого Лавровського, йому місцевість дала можливість захопити село з лівого крила, якраз при вїзді; цим він відрізав ворогові дорогу до ліса.

Втрат ми не мали майже жадних, зате ворожих трупів було досить. За сотника Грибовського відплатили не зле…

Не довго ми спочивали, — за дві годині рушили далі… Дорога йшла лісом. І це освіжало, бо день був дуже гарячий… подвійно гарячий…

Щасливо перейшли залізницю й наближались до с. Тиманівки (7 верстов від Вапнярки). Розвідка донесла, що сила ворожого обозу посувається дорогою з Вапнярки.

Зупинилися з нехіттю… тиша неприємно вражала… але не довго — за селом показалася ворожа розстрільна… Не багато думаючи, кинулася піхота бігом уперед, розгортаючись з-за горбів у розстрільну. Справа, на допомогу дорученому мені куреневі, поспішала сотня кінного полку.

Ніколи москалі не витримували нашого наступу, коли він був енерґійний — це я знав із дволітньої воєнної практики з ними, — не витримували вони нашого наступу й тоді навіть, коли їх було кілька разів більше за нас. І цим разом, не зважаючи на те, що ворожа сила чисельно нас теж кілька разів переважала, я не зупинився.

Команда "Слава!" "Вперед''… понеслася кінна сотня в атаку, підтримуючи мене; не відставала від кінноти й піхота.

Хоч і близько підпустили нас до себе ворожі розстрільні, хоч і позицію мали добру, бо нас розділяла багниста річка, — а все ж таки не витримали москалі й кинулися втікати. Горе їм було б… та річечка їх врятувала — кіннота не могла їх переслідувати, ба, й піхота з великими труднощами перебралася через річку, а кулеметні тачанки мусіли кілька верстов обіздити. Втекли москалі, не оглядаючись, в напрямі на Вапнярку під захист двох своїх бронепотягів, що шаленим гарматним вогнем почали нас обстрілювати…

Затихло… але не на довго. Положення наше, хоч ми йшли й побідно вперед, було дуже тяжке… Запорозька дивізія, що мала в цей день зайняти Тульчин, потерпіла невдачу, хоч спершу й захопила була місто з успіхом, але потім