Велика Вітчизняна війна. Спогади та роздуми очевидця - Федір Петрович Пігідо

22 червня вибухла війна. Сталось те, чого менше всього очікували в Кремлі: Гітлер випередив свого східнього побратима на два–три тижні.

«… Єслі завтра вайна, єслі завтра паход, будь сєводня к паходу ґатов.

«Єслі завтра вайна, всколихньотся страна …»

Уже навесні 1941 року сила–силенна робітників, селян та інтеліґенції було в рядах армії десь біля західніх кордонів,[41] хоч офіційно, як відомо, мобілізація й не переводилась. Всі були певні, що війна неминуча, і мова йшла лише про термін: коли «Політбюро», цей фактичний володар Совєтського Союзу, підійме свою дириґентську палочку.

Коли по закінченні навчального року в школах я намірився вивезти свою родину «на дачу» — в село Стайки,[42] що мальовничо розкинулось на гірському березі Дніпра, кілометрів за сімдесят на південь від Києва, — багато з моїх знайомих не радили цього робити, «бо війна ось–ось почнеться, й тоді Бог знає, як воно буде. Краще триматись гурту». Та воно так і сталося: я вивіз родину на дачу 15 червня в неділю, а 22 червня почалася війна з цією лише різницею, що не «ми» почали її, як того сподівалися всі в партійних та безпартійних колах, а Німеччина, випередивши СССР на кілька тижнів.

Мені пригадується відповідь одного з присяжних партійних доповідачів ЦК (прізвище його уже забув) під час одної чергової доповіді про міжнародній стан, коли хтось із працівників нашого тресту запитав щось відносно характеру теперішніх взаємовідносин між Совєтським Союзом і Німеччиною. Було це десь у січні 1941 року.

— Товариші, — сказав він, — я хочу вірити, що ніхто з вас не обманює себе про дійсне значення умови з Німеччиною. Я гадаю, що серед усіх, що зібрались тут, немає наївних людей, що насправді повірили б у щирість дружби між країною непереможного соціялізму та фашизмом. Але… не будемо про це говорити. Підіждемо ще трошки. Одно мусить бути ясним для нас: взаємне кровопускання, що відбувається між буржуазними країнами, не ослаблює нашої соціялістичної батьківщини. До фінішу ми підійдемо найбільш сильною стороною. Буржуазні країни уже втратили значну частину своїх сил. Німеччина починає задихатись. Ми ж сьогодні стоїмо, повні сил, напоготові. І того поки… з нас досить. Про решту подбає Політбюро.

Мені скажуть, що така відповідь якогось невідомого доповідача — не авторитетна. Я також не збираюсь переоцінювати «питому партійну вагу» цього доповідача, та все ж, знаючи до певної міри, «стиль» роботи партійних працівників, знаючи, що навіть найбільший партійний працівник міг говорити лише те, що йому наказано партійним комітетом, я вважаю, що цієї відповіді не можна легковажити, досліджуючи питання про «розв'язування війни», про умови, які уможливили виникнення війни, про справжніх «Кріґсфербрехерів», чи про тих, хто свідомо спровокував війну та кого ще бракувало на лаві підсудних на Нюрнберзькому процесі, хоч Рібентроп, коли я не помиляюсь, і вимагав від суду посадити поруч із ним ще декого зі східніх «вождів».

Цей несподіваний, «зрадницький» напад переплутав, так би мовити, карти совєтського керівництва, вніс багато замішання й паніки. Вся обстановка перших днів війни свідчить про те, що «напад» був справді несподіваний, хоч совєтське командування й готувалось до війни багато років і вже, так би мовити, цілком конкретно, більше року.