Велика Вітчизняна війна. Спогади та роздуми очевидця - Федір Петрович Пігідо
Це нове явище — «зникання» на виклик воєнкомату — звичайно, не означало, що припинилась робота «чорних воронів», цих невтомних «санітарів» «найдемократичнішої, найвільнішої» соціялістичної країни, — «…ґдє так вольно дишет человєк»… Систематично, дбайливо розчищалися ряди «безпартійних большевиків», — як прийнято було називати весь загал народу, що не належав до членів комуністичної партії, — «від ворогів народу». Навпаки — робота цих «санітарів» помітно пожвавішала.
Людина, кажуть, до всього може призвичаїтись, отже, призвичаїлись і до нічних відвідин НКВД. Досить того, щоб після півночі спинилося десь недалеко авто, як «безпартійні большевики» в усіх околишніх будинках схоплюються з ліжок і біжать до вікна — поглянути, де саме спинився «Чорний ворон». Нервово тичуть у руки схвильованої, напівсонної дружини течку з грішми і якісь мізерні цінності, як прихований шлюбний перстень або щось подібне. Нервовим, притишеним голосом даються останні поради: «як мене заберуть, то… не плач, не журись, бережи діток» і т. п. Такі сцени відбувались майже в кожній квартирі середнього совєтського інтеліґента, та й не тільки інтеліґента. Всі кола «безпартійних большевиків» як міського, так і сільського населення, платили цю данину ненажерливому «отцу трудящихся».
На початку 1941 року повітря було насичене «війною» до краю. Буквально ставало тяжко дихати. Оповідання совєтських журналів про жахи боїв на полях Франції, повідомлення про бомбардування Лондона — вже не лякали людей. Листи з Франції відомого совєтського хамелеона, письменника й публіциста, Іллі Еренбурґа,[32] читали з скептичною посмішкою, мовляв — «пиши, тобі за це добре платять!», — і потрібного враження не справляли.
В своїй щоденній праці мені доводилося зустрічатися переважно з технічною інтеліґенцією, менше — з робітниками, і часто — з селянством. Всюди панував один і той же настрій: скоріше б уже починалося, скоріше б уже до якогось кінця.[33]
Якось у квітні 1941 року, під час перерви на обід, у садку інституту зібрались кілька чоловік лекторів — «своїх», себто людей, що довіряли один одному. (До речі — явище це надзвичайно рідке). Як звичайно, мова йшла про війну, ділилися чутками, розповідали, кого із знайомих забрано останніми днями до війська, хто «зник».
— Господи, та коли ж уже кінець цим мукам, хоч би вже починалося, бо задушимось у цьому смороді! — вихопилося в одного з лекторів суміжного факультету — дуже здатного, працьовитого молодого інженера–гірника: — завжди оглядатись, завжди відчувати на собі допитливий погляд «сексота» — і на вулиці, і в авдиторії під час лекцій… Це вище людських сил!
На лекції я виїздив в третій по обіді. До залізничного двірця мене часто підвозив мій односельчанин–шофер, що працював в одній з установ, директором якої був мій добрий знайомий. Цей шофер в минулому — відомий сільський рибалка, добрий господар, якого викинув до міста голодний 33–й рік. Худорлявий, довгий як верства, з вицвілими очима й завжди скуйовдженою борідкою дядько.
— Всі ждемо — казав він якось у квітні 1941 року, — сили немає вже терпіти далі. Вся їхня (совєтська) сила рухне враз. Син мій Клим у війську — біля Дарниці стоїть частина. Позавчора був дома, дак він каже, що всі, крім комісарів та партійців, кинуть зброю, аби тільки почалося.[34] Та й між командирами немало є таких, що в «ліс» дивляться. Мій Клим буде «воювати» так, як і всі інші… «Вольний» (цивільний) піджачок призапасив…
В кінці квітня чи десь на початку травня 1941 року зустрів я добре знаного мені селянина з Германівки (кілометрів 60 на південь від Києва), п. П. Цього бідолашного П. в 1929 р. «розкуркулили», заслали десь до Мурманська; за три чи чотири роки
