Ольга Кобилянська - Володимир Вознюк

Очевидно, спочатку Кобилянські жили в Димці разом з родиною Вернерів, була там також сім'я брата Максима – дружина Анеля, доньки Марія та Констанція. А ще до переїзду в це село, побувши якийсь час там, 17 лютого 1889 року письменниця нотувала у своєму щоденнику: «За тих кілька днів, що я була в Димці, я зійшла на пси. Вони не розуміють мене і ставляться до мене так, ніби я їм підлегла. Я б хотіла вже бути вдома, коло своїх книжок. Тут усе таке поверхове…»

Ще зболеніші думки зафіксовано в щоденнику 7 грудня 1889 року: «Кілька днів тому ми поховали нашу любу бабцю. Мир і спокій прахові тієї мучениці, енергійної, працьовитої, шляхетної жінки, біля якої ми в дитинстві жили, наче в раю. <…>

А тепер далі. Відколи я оселилася в цьому проклятому від Бога гнізді, то не взяла в руки ні книжки, ні пера. Я стала нянькою Максових дітей, а його Анеля – такої невдячної й підлої жінки ще світ не бачив, – замість дякувати, ще й ображає мене. Я тут за служницю, скрізь холод, а часто й голод, нерви в мене розшарпані, ні тобі розважитись, ні піти на прогулянку, ні поговорити з розумною людиною. Жах та й годі. Молодості я не мала, завше була тягловою худобиною, зайвою, непотрібом, про який ніхто ніколи не дбав».

О. Кобилянська в щоденнику пише також про погане здоров'я матері. А 12 березня 1891 року вона занотовувала: «Коли мамця були при смерті, татко вирішив переселитися до Чернівців, та коли їй покращало, то над турботою про її здоров'я і моє майбутнє переважило в нього бажання мати біля себе коней. О моє нещасне, скалічене майбутнє! В мене серце розривається, коли я думаю про те, як послідовно робиться все, щоб убити в мені хист. Бувають хвилини, бувають години, коли мені здається, що я божеволію. Я мушу відкласти всяку духовну працю і, мов служниця, варити, тільки варити… О, як мені хотілося використати на свою працю заощаджені з такими труднощами хвилини, та дарма, мій кволий організм скорявся втомі, і я засинала… Так мені жилося, так мені й далі живеться. Я повинна спостерігати життя, щоб мати змогу писати, а я живу в пустелі».

А дещо раніше, 14 травня 1886 року, письменниця зафіксувала в щоденнику зовсім інше враження: «Я б хотіла залишитись тут назавжди. Повітря таке лагідне і приємне… В мене мистецька натура, і коли б я мешкала в лісі, то, думаю, могла б покохати сільського хлопця». Цікаво, що перед тим, 11 травня 1886 року, саме в Димці О. Кобилянська, спостерігаючи за життям їхнього слуги Івана Чоп'яка, написала, за її словами, «фантазію про себе й Іванка («Голубка і Дуб»)». Вона дійшла до нас під назвою «Людина з народу». Там в образі сивої Голубки алегорично змальований образ письменника, митця. Дійсність викинула Голубку зі світу «ситих нероб», а до життя її повернув Дуб-простолюдин, якого щиро покохала. Це на його прохання полетіла вона до лісу, де й побачила «здорове життя, повне почуття і правди». З лісом, з Дубом-велетнем пов'язує Голубка подальшу долю.

На матеріалі життя села Димки О. Кобилянська згодом написала знамениту «Землю». Родина Жижиянів (прототипи Федорчуків, головних героїв повісті), де сталася трагедія братовбивства, жила неподалік від Кобилянських. Обидві родини, незважаючи на різне соціальне становище, об'єднували довголітні дружні стосунки. Це зафіксовано у спогадах сучасників письменниці, в її чернетках до незавершеної другої частини твору, в інших джерелах. Зять О. Кобилянської, її особистий секретар Ельпідефор Панчук, зокрема, у своїх спогадах подає те, про що дізнався від неї: «Дружба продовжувалася і тоді, коли сім'я Кобилянських переїхала на постійне перебування в м. Чернівці (1891). Зміцнилася ця дружба в несказанному горі, яке сталося в сім'ї Жижиянів, коли Сава убив свого брата Михайла (осінь 1894). Багато зусиль доклав батько письменниці, щоб сім'я Жижиянів не втратила і другого сина. О. Кобилянська знала добре сім'ю Жижиянів ще до трагедії. Костянтин (у повісті Івоніка Федорчук) і його дружина Марія та сини Михайло і Сава величали її «домнішорою». Глибоко переживала письменниця трагедію Жижиянів, багато гірких сліз пролила вона, коли писала «Землю». Пишучи повість «Земля», авторка не раз відчувала необхідність прямої розмови з Костянтином або Савою, щоб уточнити деталі, події, риси чи характери героїв твору, і запрошувала їх до себе. Довго велись розмови при таких нагодах. Непомітно О. Кобилянська спрямовувала розмову на ту чи іншу їй необхідну тему. Таким чином герої ставали співавторами повісті».

Відомі також інші цікаві факти взаємин із селянами, відомо, що життя димківчан дало письменниці матеріал для сюжетів таких творів, як «На полях», «Банк рустикальний», «За готар» тощо.

Принагідно подамо твердження Е. Панчука про те, що в Димці О. Кобилянська частково працювала й над повістю «В неділю рано зілля копала…»: «Працювала у ліску, під старим дубом, де було поставлено стіл і лавку. “Не могла я писати цю повість в кімнаті, в чотирьох стінах, – говорила письменниця. – Мені треба було послухати розмову природи. І глибоку тишину я чула, і бурхливий, грізний шум дерев я любила”».

У Димці, знаємо достеменно, Ю. Кобилянський незабаром після переїзду купив напівзруйновану садибу з великим будинком, що в той час продавав із торгів австрійський банк. Обійстя впорядкували, а в 1898 році, коли жили вже в Чернівцях, на місці старої оселі збудували нову. Загалом садиба займала площу в один гектар, з якого чверть припадала на подвір'я, житловий будинок, стодолу, стайню, дровітню, літню кухню, криницю, а решта – на сад і город. Зв'язку з Димкою Кобилянські ніколи не втрачали, навіть тоді, коли жили в Чернівцях. Будинок здавали в оренду, але за ними постійно залишався сад і одна кімната, де часто, особливо влітку, перебував хтось із членів сім'ї. Найчастішою гостею усе ж таки була, мабуть, О. Кобилянська. Зрештою, не гостею, а господинею. Після пожежі 1933 року з усіх будівель вціліла тільки стайня; до неї, за наполяганням Кобилянської, добудували дві кімнати, в яких родина знаходила домашній затишок, приїжджаючи до села. Востаннє письменниця бувала там 1935 року.

Відповідно до плану, складеного Ю. Кобилянським наприкінці XIX століття, їхній родинний будинок у Димці відбудували протягом 1970—1971 років. 28 червня 1973 року в ньому відкрито музей О. Кобилянської. В урочистостях із цієї нагоди взяли участь Олесь Гончар, Ірина Вільде, Любов Забашта, Ростислав Братунь, гості з різних міст України. Там геніально прозвучав монолог Івоніки над