Слово після страти - Вадим Григорович Бойко
Ми запевнили капо, що не продамо його, і з цього мали тільки користь. За кілька хвилин ми вже звітували перед Ауфмейєром про результати операції. На його запитання, які в нас успіхи, я і Жора мовчки вийняли з кишень і поклали перед ним десять двадцятифранкових золотих монет.
— Донерветер! — радісно вигукнув Ауфмейєр, побачивши стільки золота. — Та ви молодці! Двісті франків… На початок непогано, зовсім непогано, — він підійшов до тумбочки, узяв з неї буханець хліба, півкілограма ковбаси і пачку маргарину. — Це вам. Крім того, відтепер ще й Пауль даватиме вам хлібину щодня. На роботу вас не посилатимуть, а якщо хтось зобидить, скажіть мені. Тільки ж дивіться, тримайте язика за зубами.
— Яволь! — відповів я, знаючи, що це слово Ауфмейєр найбільше любить слухати з уст в'язнів.
Вийшовши з кімнати, ми раділи, як малі діти. Таки щасливий сьогодні день. Здобуте золото якоюсь мірою гарантує нам хай і хистке, але не таке вже й безнадійне становище. Сьогодні ж франки ми передамо підпільному центру, за них куплять медикаменти, так потрібні нашим людям.
Найперше ми забрали з-під матраца золоті монети, однесли їх у Жорину комірчину й сховали там у бочці з вапном. Одну монету залишили, щоб віддати її Вацеку. Тільки після цього пішли до Гриші Шморгуна. Побачивши нас, хлопець стрепенувся і, шамкаючи беззубим ротом, сказав:
— Уже й не сподівався вас бачити, — по його виду покотилися сльози. Ми самі мало не плакали від жалю, та, згнітивши серця, почали годувати товариша, бо сам він їсти не міг. Ми розжовували хліб з маргарином і цю кашу перекладали в рот скаліченого Гриші. За цим заняттям і застав нас Вацек.
— Колись він допоміг нам, — сказав Жора, — тепер ми зобов'язані допомогти йому.
Вацек криво усміхнувся, потім спитав:
— Ну, як успіхи?
Замість відповіді Жора простягнув йому двадцятифранкову золоту монету. Вацек задоволено прицмокнув, грайливо підкинув монету і, наче фокусник, спритно сховав її в кишеню.
— Хай відлежується, — сказав він, кивнувши на Гришу. — Я даватиму на нього зайву порцію баланди.
Я вийшов на аппельплац, розшукав там Миколу Єрошка і ліг поруч із ним.
— Ну, як у вас, усе гаразд? — спитав Коля, який знав, куди ми ходили.
Я розповів йому про всі деталі операції. Він розказав мені про те, як знущався із в'язнів Янкельшмок, а під кінець заявив:
— Найперше, що вам треба зробити, — це знищити Янкельшмока. Він один варт десятка есесівців.
— А як це зробити?
— Дуже просто: заманити в туалетну кімнату і вперіщити по черепу, щоб і не писнув.
Мене вразила рішучість Єрошка, а його план здався простим і переконливим.
— А що скаже на це начальство?
— Нічого не скаже. Адже Янкельшмок не німець. Та й підозра впаде передусім на зелених, бо сьогодні Янкельшмок був зчепився з одним і навіть дав йому по пиці. Я не кровожерний, але ти сам розумієш, що така тварюка не має права жити на світі
— Гаразд, — відповів я. — Тільки сам нічого поки що не починай. Спершу треба порадитися з товаришами.
На тому й розійшлися.
З кожним днем мені все більше й більше подобався цей русявий хлопець з великими голубими очима…
Увечері прийшов Володя Білгородський. Ми віддали йому одинадцять золотих монет — двісті двадцять франків. Володя сказав, що підпільникам ще ніколи не вдавалося за один раз роздобути стільки золота. Бували випадки, що посланці підпільників проникали в «Канаду», але здебільшого вони засипалися або ж поверталися з порожніми руками.
— Ми дуже переживали за вас, і велике вам спасибі, — сказав Володя.
Він розповів нам цікаву річ. Виявляється, Скорцені знову був у таборі. Приїхав забрати ще одну групу кримінальників, а серед них і капо Адольфа. Як же він розлютився, дізнавшись, що Адольфа убив один «божевільний росіянин». Облікова картка Адольфа уже була в Скорцені, і писарі, природно, ще не встигли зробити в ній позначку про смерть. Через те Адольф рахувався живим. Скорцені звелів викликати його на співбесіду. Коли йому доповіли, що капо вбили, він у різкій і грубій формі зажадав від рапортфюрера пояснень. Як тільки не шпетив Скорцені рапортфюрера! І свинею називав, і бовдуром, і кретином. Рапортфюрер, який за званням був вищий за гауптштурмфюрера, обурився і собі почав кричати:
— Пане гауптштурмфюрер! Ви забуваєте, що перед вами полковник СС, а не рядовий солдат!
— Мовчати! Перед фюрером ми всі рядові солдати, а я виконую завдання самого фюрера! — і Скорцені ударив по столу так, що аж шибки задеренчали.
Лють двометрового здорованя, його страшні шрами на розчервонілому обличчі, громовий голос та величезні волохаті кулаки справили велике враження на полковника СС, і він вирішив за краще мовчати. Розмову Скорцені з рапортфюрером чули усі писарі, що працювали в сусідніх кімнатах.
Не встиг піти Володя, як прийшов Ганс. Я зрадів йому, як рідному батькові. Що й казати, Ганс Максфельд значив для мене тоді більше, ніж рідний батько.
Сьогодні Ганс приніс Гриші термос гарячого чаю, кілька трудочок цукру, шматок білого хліба і необхідні ліки. Він оглянув і перев'язав йому рани. Знову журився тим, що ми зайнялися справою, яка неминуче закінчиться провалом. Він сказав, що попросив кого слід, аби нас включили в списки на етап в один із філіалів табору.
