На визвольних стежках Европи - Микола Дейчаківський

бо раз перед тим його бачив у Станиславов, вказувала, що це провідні члени організації, чи як здавалося "грубші риби". Не пам'ятаю тепер усіх, але були між ними Др. Прокоп, Д. Ребет, Професор, о. Доктор, Урбан та інші. Була там одна незабутня особа, яку я особисто любив і цінив і пам'ять про неї назавжди залишиться в моїй душі — це особа Івана Павловича Багряного. Своєю вродливою фізичною поставою, милим усміхом, синіми привітними очима та кучерявим ясним чубом він вирізнявся від решти товариства. І між нами скоро нав'язався щирий контакт, можливо й тому, що будучи рік на Великій Україні, моя мова була настільки "східняцька" що деякий час Іван Павлович не вірив мені, що я західняк. Бо хоч як би ми хотіли вірити, що ми всі українці-соборники, то все таки людина почувається свобідніше і, може й приємніше, зі своїм вужчим земляком, за якого, здається, мене уважав між тими галичанами Іван Павлович. Будучи старшим, він мене уважав наче б за молодшого брата і нерідко перед моїми поїздками напучував мене і просив не дуже ризикувати і, коли я вертався щасливо, то він неприховане радів. Будучи між народом на Україні, я думаю, що я розумів його більше, як інші. Ми часто розмовляли про побут, звичаї, світосприймання людей на Великій Україні. В зустрічі з Україною організація поробила далекойдучі програмові, ідеологічні і тактичні зміни, про які ми часто з ним дискутували і погоджувалися. І коли в 1947 р. я стрінувся з ним в новім Ульмі, мені було жаль, що він відійшов від ЗП УГВР і на питання: Чому? він сказав: тоді, як ми були разом, робота велася в широкому масштабі, заступалася ідея, яка мала охопити і об'єднати всіх українців, та, на жаль, з часом почався відхід від певних позицій УГВР і почалася будова не так державности, як будова своєї організації. Також створилася для нього особисто така атмосфера, що йому не було можливо дальше працювати в рамках УГВР і він мусів знайти інший форум. Я респектував його погляди і ми розійшлися, якби нічого не сталося.

Вибачаюся за цю диґресію, яких може буде й більше, але пишу спонтанно, що приходить на думку. Група мала теж до розпорядження одну вантажну і дві легкові машини (одна з них старий Пакард).

На другий день ми навантажилися на авта і група подалась через Турку на Захід. Я спитався Романа Галібея, куди ми їдемо — він теж не був певний, але сказав, що правдоподібно "на Захід". Аж через кілька днів ми якось дізналися, що ця група — це Закордонне представництво УГВР, яке очолює М. Лебедь. Мене це особисто заскочило, бо я був приготований на те, що я іду "до лісу" і відповідно до того вбрався в чоботи, райтки і взяв дуже мало речей з собою на зміну. Це був липень і досить гарячий, так що в чоботах і товстих суконних райтках не буде дуже вигідно. На щастя я захопив зі собою свої студійні документи, що потім мені пригодилися. Але ще більше вдарений несподіванкою і поставлений в незручне становище був Роман Галібей, який сказав мені: "Ну, і як я тепер на Заході буду дивитися людям в очі?" Справа в тому, що кілька тижнів тому на студентських зборах, скликаних ОПУС-ом (Об'єднання Праці Українських Студентів) провідник ОПУС-а др. Лончина промовляв до студентів в імені УЦК — давав вказівки що робити студентам перед приходом большевиків. Його вказівки були: іти до дивізії або еміґрувати. Тоді виступив зі словом Роман Галібей і закликав: ані йти до дивізії, ані не еміґрувати, але лишатися і включатися в боротьбу УПА проти большевиків. Я заспокоював його, що він не виїхав по своїй волі, але по наказу, проте це його не дуже потішало і довший час він старався уникати людей. Але довго він робити того не міг, бо його було призначено організувати на Заході мережу, так що він мусів для цього бути з людьми — отак собі з нього глузувала доля. Та з часом він якось вжився в ту ситуацію.

Над вечір ми приїхали і отаборилися в Команчі, серед чудових Карпатських гір, де день чи два провели над бистрою гірською річкою. І тут я одержав своє перше доручення, і почалася моя одисея.

ХРЕСНИЙ ВОГОНЬ

Доручення було просте — дістатися назад до Буковиськ і передати пошту (ґрипса) для Павленка і взяти пошту від нього. По виконанню завдання шукати групу або в Криниці, або в Кракові на Зеленій. Проблема була тільки в тому, що фронт в той час вже був під Самбором і не було нормальної комунікації у прифронтовій полосі. Але цю справу було розв'язано в той спосіб, що для полегшення подорожі мені виготовлено нашим техніком, який був при групі, папір з підробленою печаткою (ми її називали "вороною") більш-менш такого змісту: ім'я, прізвище — власник особистого документу (Кенкарти) Ч.... є на службі німецької армії. Про своє завдання він може говорити тільки з офіцером розвідки (І-Ц). Всі з'єднання німецької армії повинні дати йому належну допомогу для виконання його функції. Підпис і печатка з німецьким орлом. Слідувало дуже коротке пояснення моєї нової ролі, і легковою машиною мене підвезли на шосе Сянок — Хирів з порадою задержувати військові авта аж доки котресь мене не візьме. Наші люди задержалися недалеко з машиною і дискретно обсервували, доки мене не підібрала військова машина, що в короткому часі й сталося, і я подався на схід. Мене довезли до роздоріжжя в Хирові, де стояв військовий жандарм, який нікого цивільного дальше не пропускав. Я представив йому свойого "документа", він спочатку не дуже на нього звертав увагу, але врешті сказав мені чекати біля нього і може буде в тому напрямі іти транспорт, то він мене на нього посадить. За якої пів години до роздоріжжя під'їхала елеґантна легкова машина з полковником армії і шофером. Жандарм їх задержав і полковник погодився мене взяти з собою. Дорога вела через ліс і на ній не було майже жодного руху. Полковник виглядав на доброго й інтеліґентного німця і помалу між нами зав'язалася розмова спочатку на загальні теми, а потім на тему війни, його побуту на Україні, німецької політики на сході. Час від часу я мусів себе здержувати, щоб не дуже різко критикувати ту