Слово після страти - Вадим Григорович Бойко

Влітку 1944 року в усіх жінок табору взяли з пальців кров на аналіз. Тих, у кого була кров потрібної групи, вивезли «на селекцію». З них висмоктали всю кров, а знекровлені трупи спалили в крематорії.

В липні 1944 року відібрали вісімсот-дев'ятсот радянських жінок, а серед них і мене, й відправили в Буду на сільсько-господарські роботи. Глибокої осені нас ганяли за десять-двадцять кілометрів від табору, там ми вагонетками возили землю, розрівнювали поле. Ходили чутки, що тут буде аеродром.

Одного дня ми побачили в небі наші зіркокрилі літаки. Яка то була радість! Ми плакали і сміялися. В душі просили, щоб вони бомбили Освенцім, але таборів чомусь не бомбили ні союзники, ні наші.

Наступив 1945 рік. Ми вже знали, що незабаром прийде кінець нашим мукам: хоч смерть буде, хоч визволення. По ночах над лінією фронту стояли велетенські заграви.

Як хотілося вижити, діждатися визволителів, омріяної волі!

Та попереду нас чекали нові муки.

У ніч на 19 січня 1945 року нас вишикували в колону, оточили з усіх боків конвоєм з собаками і погнали до станції, назву якої я не пам'ятаю. Знаю тільки, що вона була за 60 кілометрів від Буди: Гнали дві доби. Був сильний мороз. Есесівці шаленіли від люті. Хто відставав або падав, того загризали собаки або пристрелювали конвоїри. На третю добу нас загнали в пульмани і привезли в Бухенвальд. Скільки по дорозі вмерло — страшно й подумати. У Бухенвальді нас не прийняли, бо він був переповнений, і 25 січня ми опинилися в концтаборі Берген-Бельзен. Сюди звозили на голодну смерть в'язнів з інших таборів, до яких наближався фронт.

Як же ми здивувалися, коли побачили, що в Берген-Бельзені було «наше» Освенцімське начальство: і Шварц, і Геслер, і всі есесівки й есесівці Біркенау.

Берген-Бельзен розташований у лісі. Поблизу не було жодних населених пунктів. На трасі, яка проходила неподалік, стояв покажчик відстані: до Ганновера — 40 км, до Гамбурга — 90.

Ми були дуже змучені й голодні, бо цілий тиждень нічого не їли. Тоді дівчата з Ростова вночі відбили дошки в брот-камері, набрали хліба, принесли в блок і роздали всім нам. А вранці у блок залетіли розлючені есесівці на чолі з комендантом. Почали допитувати, хто брав хліб. Усі мовчали. Тоді есесівці почали бити нас палицями по чому попало і виганяти з блока. Надворі нас вишикували, потім наказали стати на коліна й підняти руки вгору.

Був кінець січня. Мороз, сніг. Ми всі задубіли від холоду, дуже боліли підняті вгору руки. Але ми мовчали — не виказували дівчат, які принесли у блок хліб. Розлючений комендант наказав покарати увесь блок «гунгертодт», тобто голодною смертю. Нас загнали в блок на голі нари, забили двері, вікна обплутали колючим дротом, сам барак теж обснували колючим дротом, ще й виставили посилену варту з есесівців. Та наступного дня чомусь вигнали на аппель. Знову крики, погрози, биття і вимога виказати винних. Усі мовчали. Я чула, як одна есесівка сказала нашій Тигрі: «Я думала, що російські свині вже лежать, а вони все ще стоять».

Третього дня я на аппель уже не вийшла. Хотіла встати, але носом пішла кров. Мені вже все було байдуже. Ні пити, ні їсти не хотілося. Було єдине бажання: спокійно лежати, не ворушитися — так і померти. Та померти мені не судилося. Не знаю, що вплинуло на коменданта, але він дозволив роздати нам баланду. Подруги силоміць примусили мене їсти…

15 квітня табір захопили англійські війська. Вони побачили тут страхітливу картину. Всюди лежали гори трупів. Їх уже не прибирали, бо не було кому. Мало хто з тих, що залишився в живих, міг ходити. Англійці примусили есесівців прибирати трупи. І тут вовки стали овечками. Де й поділася їхня арійська пиха. Раніше вони гидували доторкнутися до в'язнів, навіть били нас у рукавичках. Тепер ми примусили їх скинути рукавички і братися за трупи голими руками. В'язні, як тільки могли, лаяли і проклинали своїх катів…

9 травня до табору прибув представник Радянського Союзу у формі капітана. Коли ми побачили його, коли почули з його уст рідну мову — ридма ридали. То були перші за довгі роки неволі сльози радості…

30 червня 1945 року я повернулася додому…»

Зараз Ольга Іванівна працює в колгоспі рідного села. В неї є чоловік і двоє діток. Пережите не минуло безслідно. Її мучать хвороби. «Після всього пережитого, — пише Ольга Іванівна, — я найбільше хочу, щоб був мир на землі, щоб наші діти не зазнали тих страхіть, яких зазнали ми».

Не менш разючі факти знущань над жінками-в'язнями в Освенцімі наводять у своїх листах до мене Старинщук Валентина Терентіївна із села Зозулинці Козятинського району Вінницької області, Скомороха Наталя Йосипівна з села Пархомівки Іллінецького району Вінницької області, Коротун Марія Миколаївна з міста Славути Хмельницької області та інші. Я скільки не читаю ці листи, завжди киплю від гніву. Вони волають про помсту, про відплату фашистським катам.

У кінці липня 1944 року сталася подія, яка збентежила в'язнів Освенцімських таборів, вдихнула в рух Опору нові сили й надії. Серед білого дня тишу Освенцімських лісів і боліт зненацька розірвало моторошне виття сирен тривоги, ввімкнутих одночасно в центральному таборі і в усіх його філіалах. Враз припинили роботу всіх арбайтскоманд. В'язнів вишикували там, де їх застало ревіння сирени. Величезний есесівський гарнізон підняли по тривозі і по всьому Освенціму оголосили блокшперу. На дорогах, мостах, переправах, перехрестях доріг і загороджувальних зонах з'явилися озброєні до зубів мотоциклісти й кіннотники, моторизовані загони есесівців і зондеркоманди, озброєні кулеметами й автоматами. Опустіла знаменита Освенцімська псарня. На операцію «прочісування» мобілізували усіх вівчарок і вовкодавів. Всюди лунали постріли, вили сирени, валували собаки. Тотально