Слово після страти - Вадим Григорович Бойко

Ми з Жорою нетерпляче чекали дня, коли до нас приходив Ганс Максфельд або Антонович. Кожен їхній прихід ставав радісною подією. І не тільки тому, що вони приносили ліки, харчі, сигарети, якими відкуплялися ми од Вацека і штубового, а насамперед тому, що вони завжди приносили важливі новини.

Цього разу Ганс розповів, що на території усієї Німеччини оголошено стан тривоги. Втечі з таборів стали масовими. Проводиться загальноімперська облава на втікачів. У ній беруть участь військові частини, перекинуті в Німеччину з окупованих країн Європи. Близько шестисотп'ятдесяти тисяч солдатів, поліцаїв, членів нацистської партії, гітлер-югендівців, загони фашистського мотоциклетного корпусу військ СС, прикордонні частини, навіть підрозділи військово-морського флоту мобілізовані на ловитву втікачів. Та ніякі облави, ніякі жорстокості не допомагали.

Цього разу Максфельд і Антонович розповіли незвичайну новину: в районі Гінденбурга троє радянських військовополонених, які втекли з місцевого табору, серед білого дня пустили під укіс військовий ешелон з танками, який ішов на Східний фронт. Як удалося трьом беззбройним, виснаженим полоненим вчинити такий подвиг — залишалося загадкою. В результаті диверсії кілька десятків «тигрів», «фердинандів» і «пантер» разом з екіпажами пішли під укіс, а сама залізниця на кілька днів була виведена з ладу. Гітлер казився від люті. Він навіть встановив спеціальну посаду генерального інспектора в справах радянських військовополонених, давши йому необмежені повноваження. Та ні ці заходи, ні облави й жорстокості не могли зупинити втеч, не могли згасити полум'я боротьби з фашизмом. А тут іще така тривожна і така обнадіююча битва на Курській дузі.

Словом, фашистський рейх тріщить по всіх швах!

Це повідомлення надихнуло й підбадьорило нас. Не менш втішні новини приносив і Павло Логачов. Увага всього світу в ті дні була прикута до подій на радянсько-німецькому фронті, а точніше — до велетенської битви на Курській дузі. Ми, в'язні, розуміли, що там вирішувалася доля нашої Батьківщини, а отже, й наша доля. Зведення Інформбюро підпільний центр регулярно приймав по радіоприймачеві і передавав у підпільні групи. Тому ми були в курсі подій і дуже хвилювалися, чекаючи наслідків цієї небаченої в історії битви.

Як відомо, битва під Курськом почалася вдосвіта 5 липня наступом німецько-фашистської армії. Вимотавши і знекровивши гітлерівські полчища, наші війська уже 8 липня примусили їх перейти до оборони. Важко навіть розповісти про ту радість, яка охопила нас, коли стало відомо, що під Курськом Радянська Армія зупинила броньовані дивізії вермахту і сама перейшла в рішучий наступ. Отже, перемога, якої ми так чекали і в яку так вірили, не за горами. З яким хвилюванням ми стежили за ходом цієї історичної битви!

Дивно поводили себе есесівці в ці напружені дні. То вони влаштовували прочісування й облави, наганяючи жах на в'язнів, то напивалися до безтями і сновигали по табору, наче причмелені, не помічаючи нікого й нічого.

У понеділок 19 липня до нас зайшов Антонович з чималим згортком в руках. У ньому, крім хліба й інших продуктів, було десять пачок сигарет — нечуване багатство як на ті часи. Цього разу сигарети призначалися для дяді Вані. Жора повинен був підкупити ними Плюгавого Вацека, щоб він хоч кілька днів не посилав дядю Ваню на роботу в штрафну команду. Це було потрібно ще й для того, щоб ми могли провести організаційні збори підпільної групи нашого блока.

Антонович сказав, що вживаються заходи для врятування дяді Вані. Він був другим на черзі після мене. Йшлося про те, щоб зняти з нас мішені штрафників, переробити облікові картки, які зберігалися в центральній канцелярії, й перевести нас у звичайні робочі команди в самому Освенцімі або в один із філіалів Освенціму. Зробити це було дуже важко, бо начальство пильно стежило за обліком і переміщенням штрафників. Офіційно зняти мішень із штрафника мав право лише сам лагерфюрер. І все-таки підпільники з центральних канцелярій умудрялися підміняти облікові картки деяких штрафників картками померлих, а живого штрафника переводили в іншу робочу команду.

Наді мною і дядею Ванею, наче дамоклів меч, висіла штрафна команда. І хоча підпільники лікували й годували мене і на деякий час викупили од штрафної, я не міг почувати себе в безпеці. В Освенцімі був уже не один випадок, коли всіх штрафників як «невиправних саботажників і запеклих ворогів рейху» розстрілювали. Про дядю Ваню нічого й казати: він щодня ішачив у штрафній, а звідти дорога в крематорій була найкоротша.

Поки що нам треба було організаційно оформити підпільну групу, обрати керівника. Власне, кращого керівника, як дядя Ваня, в нашому блоці не було. Фактично він сам, не чекаючи, поки його знайде підпільний центр, уже створив таку групу.

Антонович, Жора і я обміркували всі деталі плану проведення завтрашніх зборів підпільної групи. Мені й Жорі доручено простежити, щоб на збори не потрапив жоден в'язень, в якому ми не впевнені.

— Дядя Ваня, — сказав Антонович, — найбільш підходяща кандидатура на керівника вашої групи. Але в нього є один недолік: запальний, нестриманий. А кругом же кишить агентами гестапо. Передайте йому, щоб дотримувався якнайсуворішої конспірації. Хай припинить відкриті розмови. Це наказ.

Сьогодні Антонович мав дуже стомлений вигляд. Ще б пак! Чоловік весь час ходить по лезі бритви. Скільки в нього клопоту! Підпільна робота вимагала величезних зусиль і самопожертви.

Під кінець розмови Антонович сказав, що завтра ввечері до нас прийде зв'язковий. Він спитає: «Як у вас, хлопці, з куривом?» Якщо збори пройдуть успішно, ми повинні відповісти: «Одна сигарета знайдеться», — і почастувати зв'язкового сигаретою. Коли ж збори з якихось причин не відбулися, ми повинні сказати: «Нічого немає, у самих вуха попухли».

Логачов пішов, а я ще довго дивився йому вслід, думаючи, що на таких мужніх, самовідданих людях тримається життя…

Увечері Жора порівняно легко умовив Плюгавого, щоб той