Айвенго - Вальтер Скотт
— Правду мовиш, Мальвуазене, — сказав Бріан де Буа-Гільбер, хвилину поміркувавши. — Я не дам старому нелюдові такої сильної зброї проти себе. Ребекка не заслуговує на те, щоб задля неї я жертвував своєю честю і майбутнім. Я зречуся її. Так, я її залишу на волю долі.
— Не став жодних умов, якщо ти вже ухвалив таке розумне рішення, — мовив Мальвуазен. — Нехай гинуть сотні таких тендітних істот, як ця юдейка, аби ми сміливо рухалися вперед на шляху до слави та почестей. Ну, а зараз я піду розпорядитися, щоб приготували залу до майбутнього судилища.
— Як! — вигукнув Буа-Гільбер. — Так швидко!
— О так, — відповів пресептор, — суд завжди здійснюється дуже швидко, якщо суддя заздалегідь ухвалив вирок.
Зоставшись на самоті, Буа-Гільбер прошепотів:
— Дорого ти обійдешся мені, Ребекко! Але чому я не в силі покинути тебе, як радить цей бездушний лицемір? Я зроблю ще одне зусилля заради твого порятунку. Але стережися! Якщо ти знову відвернешся від мене, моя помста буде такою ж великою, як і моя любов. Буа-Гільбер не може жертвувати своїм життям і честю, якщо йому платять за це лише докорами та презирством.
Важкий дзвін на башті замку пробив полудень, коли Ребекка почула кроки на потаємних сходах, що вели до місця її ув'язнення. Судячи з тупоту, було зрозуміло, що піднімаються декілька людей, І ця обставина втішила її, оскільки вона найбільше боялася відвідин лютого і пристрасного Буа-Гільбера. Двері відчинилися, і Конрад та пресептор Мальвуазен увійшли до кімнати у супроводі варти в чорному вбранні та з алебардами.
— Дочко проклятого племені, — звелів пресептор, — встань і йди за нами!
— Куди і навіщо? — запитала Ребекка.
— Дівчино, — відповів Конрад, — твоя справа не запитувати, а коритися! Проте знай, що тебе ведуть на суд, і ти з'явишся перед лицем великого магістра нашого святого ордену, і там ти складеш звіт за свої злочини.
— Хвала Богові Авраамову, — сказала Ребекка, благоговійно склавши руки. — Один титул судді, хоч би ворожого моєму племені, дає мені надію на заступництво. Я піду за вами з великою охотою.
Повільним і урочистим кроком спустилися вони сходами, перетнули довгу галерею і через подвійні двері увійшли до широкої зали, де мав відбутися суд.
До нижньої частини просторої зали набилися зброєносці та йомени, і Ребецці довелося пробиратися крізь натовп із допомогою пресептора і Монт-Фітчета, а також чотирьох вартових. Ідучи до призначеного місця зі схиленою головою і схрещеними на грудях руками, Ребекка навіть не помітила, як хтось із натовпу всунув в її у руку клаптик пергаменту. Вона майже несвідомо взяла його і далі тримала, жодного разу не поглянувши на нього. Проте усвідомлення того, що в цих страшних зборах у неї є якийсь доброзичливець, додала їй сміливості, щоб озирнутися.
Розділ XXXVII
Страшний закон, що не давав ченцям
Невтішні заспокоїти серця;
Страшний закон, що, наче смертний гріх,
Засуджував цілком невинний сміх;
Але страшніш, як тиранію він
Підніс — і видає за Божий чин.
«Середньовіччя»
рибунал, перед яким мала з'явитися нещасна і ні в чому не винна Ребекка, був розташований на помості величезної зали. На цьому помості на високому кріслі, просто перед підсудною, сидів великий магістр ордену тамплієрів у розкішному білому вбранні; в руці він тримав палицю — символ священної влади, увінчаний хрестом ордену. Біля ніг його стояв стіл, за яким сиділи два капелани, до обов'язків яких входило вести протокол процесу. Четверо пресепторів займали місця позаду крісла великого магістра і трохи оддалік від нього; ще далі, на такій самій відстані від пресепторів, на простих лавах сиділи рядові члени ордену, а за ними на тому ж помості стояли зброєносці в білосніжному вбранні.Картина була надзвичайно урочистою; за присутності великого магістра лицарі прагнули відтворити на своїх обличчях, які зазвичай випромінювали військову відвагу, поважність, що личить людям духовного звання.
По всій залі стояла варта, озброєна бердишами, і юрмилася безліч народу, що зібрався подивитися на великого магістра і на чаклунку-єврейку.
Засідання відкрилося співом псалмів, у якому взяв участь Бомануар, приєднавши свій глибокий, звучний голос, що не втратив сили, незважаючи на похилий вік великого магістра. Коли спів скінчився, великий магістр поволі обвів очима збори і завважив, що місце одного з пресепторів було вільне. Місце це належало Бріану де Буа-Гільберу, який полишив його і стояв біля однієї з лав, зайнятих лицарями. Лівою рукою він підтримував свій плащ, ніби прагнучи приховати обличчя, в правій тримав меч, задумливо малюючи його вістрям якісь знаки на дубовій підлозі.
— Нещасний, — мовив упівголоса великий магістр, кинувши на нього жалісливий погляд. — Бачиш, Конраде, як він страждає через нашу святу справу? Ось до чого за сприяння нечистої сили може довести хороброго і поважного воїна легковажний погляд жінки! Бачиш, він не в змозі позирнути на нас. І на неї не може дивитися. Хтозна, чи не біс його мучить в цю хвилину, що він із таким завзяттям виводить на підлозі ці кабалістичні знаки?
Потім великий магістр підвищив голос і звернувся до зборів:
— Преподобні і хоробрі мужі, лицарі, пресептори, друзі нашого святого ордену, брати і діти мої! І ви також, родовиті і благочестиві зброєносці, претенденти на чесний хрест! Також і ви, наші брати во Христі, люди всілякого звання! Нехай буде відомо вам, що не за браком особистої нашої влади скликали ми ці збори, бо я, покірний раб Божий, силою довіреного мені берла наділений правом чинити суд і розправу в усьому, що стосується блага нашого святого ордену. Проте коли скажений вовк забрів у стадо і зарізав одне ягня, добрий пастир зобов'язаний скликати всіх своїх товаришів, щоб вони луками і пращами допомогли йому знищити ворога. Атому викликали ми сюди юдейську жінку на ім'я Ребекка, дочку Ісака з Йорка, — жінку, відому своїм чаклунством. Цим чаклунством зіпсувала вона кров і потьмарила розум не простої людини, а лицаря. Побратим наш Бріан де Буа-Гільбер відомий не лише нам, але й усім тут присутнім як хоробрий і старанний захисник хреста, який здійснив безліч доблесних подвигів у Святій Землі і багатьох інших святих місцях, кров'ю язичників очистивши їх від осквернення. Не менше, ніж своєю хоробрістю і військовими заслугами, прославився він серед братії і мудрістю своєю, тож лицарі нашого ордену звикли бачити в ньому брата, до
