Сучасна польська повість - Корнель Пилипович

— Потім, — каже він.

— Нагріти тобі молока?

— Потім. Сядь.

Я сідаю на краєчок ліжка й раптом дуже гостро відчуваю свою непотрібність. Так хочеться щось для нього зробити! Я бачу свої руки, що бездіяльно, догори долонями лежать на колінах, так наче ці руки не мої, а чужі, кимось покинуті. Краще б він зараз не дивився на мене.

Не уявляю собі, який у мене вигляд, але навряд чи моє обличчя може підбадьорити й піднести дух, а Роман саме в цю хвилину якось особливо пильно вдивляється в мене.

Я опускаю очі, поправляю простирало, підтикаю ковдру навколо його нерухомого тіла. Трохи згодом підводжу погляд і бачу, що в нього очі заплющені. Я думаю: «Ні, він не може вмерти, він безсмертний, він вже не раз це мені доводив». Але зараз Роман здається неживим, лице в нього гарне, спокійне, на ньому проступило все найлагідніше, найніжніше, що є в його натурі. Я думаю: «Він уже помер, став ангелом», — та бачу, що рука його живе, ворушиться, пальці крутять запальничку, гладять її, великий палець торкає коліщатко, але не запалює вогню.

Потім рука впускає запальничку на ковдру, Роман розплющує очі. Тепер його рука тягнеться до шухляди, виймає звідти сигарету, звичним рухом підносить спершу до носа, потім стукає сигаретою об край тумбочки й лише тоді вкладає в рот. Все це він робить, як звичайно, тільки в повільнішому темпі.

— Дай і я закурю.

— Кури.

Я беру сигарету і спершу підношу вогонь йому, тоді прикурюю сама. Роман пожадливо затягується, потім довго випускає дим. Питає:

— Що чути вдома?

— З учорашнього дня нічого нового.

Зненацька з коридора долинув якийсь дивний звук, ніби хтось зігнув лист бляхи. Роман ледь помітно морщить лоб, затягується, потім питає:

— Ти в годинникаря була?

— Еге, я забула тобі сказати, позавтра буде готове.

Він каже, що треба замінити вісь і вставити нове скельце.

— Мій годинник у цій аварії потерпів менше, ніж я…

— Хочеш, я залишу тобі свій?

— Ні, не треба.

— Ага, ще забула тобі сказати: завтра приїздить Стеня.

— Так? — озвався він досить байдужно.

— Мені здавалося, ти їй досі симпатизуєш.

— Авжеж, — відповів він, і знов запала мовчанка.

Я пробую вгадати, про що він зараз думає. Все-таки між ним і Стенею щось було, хоч обоє це рішуче заперечували. Коли я спитала про це Стеню, вона, моя рідна сестра, зашарілася, — а втім, таке з нею трапляється часто, — і сердито сказала: «Нічого, нічогісінько, так і знай, так і знай, нічого не було!» Тоді вона мала сімнадцять років, була ще дитиною, а тепер їй двадцять, вона вчиться на другому курсі хімічного факультету, схотіла бути хіміком — як і він. Учора ввечері, повернувшись із лікарні, я подзвонила до мами в Олесьніцу, щоб сказати їй, що сталося. До телефону підійшла Стеня. Коли я розповіла їй все, у трубці стало тихо — ні слова, ні звука, глуха порожнеча, ніби хтось раптом перетяв дріт. «Алло, Стеню, ти мене чуєш?!» — крикнула я. «Чую, я приїду позавтра ранковим поїздом», — дуже виразно промовила Стеня.

Я дивлюсь на нього: погляд його зараз неприємний, свердлить мене, проймає наскрізь, так само він дивився, коли підозрював, що я його зраджую. По його обличчю, мов зловісна темна хмара, перебігає гримаса страждання, страху, а може, й гніву, але це триває лише мить, його обличчя розгладжується, знов стає спокійним.

— О котрій приїде Стеня?

— Не знаю, мабуть, тим поїздом, яким звичайно приїздить мама, о пів на одинадцяту.

— Де вона зупиниться?

— Як де? У нас.

Роман скривився, як завжди, коли йому щось не зовсім до вподоби. Погасив сигарету, поклав руку на ковдру й заплющив очі. Я беру її й кладу на свою, вона холодна, але не заклякла. На тильному боці видно дві паралельні подряпини, змащені чимось фіолетовим. Одна з них довша, тягнеться вище і зникає в рукаві піжами.

— Це болить?

— Ні.

— Анітрішки?

— Ні, в мене взагалі нічого не болить, — відповідає він, не розтуляючи очей. «Ох, — думаю я, — якби ж то були єдині рани на його тілі!» Його ліва рука, забинтована й обліплена гіпсом, лежить нерухомо, як колода. Зате друга, котру я тримаю, — ціла й здорова; я відчуваю, як у ній пульсує кров. Нахиляюсь, цілую її, потім гладжу. Мені було вісім років, коли вмирала моя бабуся, вона лежала з заплющеними очима, її обличчя я зараз не можу згадати, але бачу свою матір і батька, схилених над нею, мати стиха каже батькові: «Мама вже нічого не чує, поглянь на її нігті…»

Що сталося з її нігтями? Розглядаю його нігті: вони такі, як завжди, коротко обрізані, він запевняє, що довгі нігті заважають йому користуватись арифмометром і друкувати на машинці. Не знаю, чим це пояснити, але навіть коли він хворів чи йому загрожувала якась небезпека і я боялася за нього, мене не залишало внутрішнє переконання, що насправді він умерти не може, бо він істота безсмертна. Я тримаю його руку в своїй, це лише частинка його тіла, але я дуже щаслива і більш нічого не бажаю. Раптом з його вуст вихоплюється якийсь невиразний звук — чи то зітхання, чи то схлип. — Що з тобою, любий?

— Нічого, я задрімав, — відповідає він, на мить розплющивши очі, дивиться на мене, всміхається, потім знов стуляє повіки. Його рука, що тепер лежить на моїй, поворушилась, ніби вмощуючись зручніше, вклалася й завмерла. Я дивлюсь на годинник. Скоро шоста. Якщо йти сьогодні на роботу, я можу побути тут ще півтори години. Дивлюсь на нього: рот ледь розтулений, дихає рівно, втягуючи повітря так, ніби хоче зітхнути, але не зітхає й повільно випускає повітря з легень. Звичайно він не так дихає, і мене це непокоїть. Я довго сиджу нерухомо і вдивляюся в нього. «Адже ж сталася жахлива катастрофа, — думаю я, — він утратив стільки крові, потім операція, а я хочу, щоб після всього того він дихав нормально! Піду поговорю з сестрою Веронікою та черговим лікарем». Ще якийсь час сиджу непорушно, потім дуже, дуже повільно витягаю свою руку з-під його руки. Він не розплющує очей, не прокидається. Обережно, навшпиньках, виходжу. Зачиняючи за собою двері, ще раз поглядаю на нього: начебто спить спокійно.

Я йду довгим порожнім коридором, мимохідь зазираю в кабінет чергового лікаря. Двері відхилені. На вішалці висить пальто й капелюх, на письмовім столі стоїть телефон, поряд нього гучно цокає будильник, але в кабінеті нікого немає. Йду далі, зупиняюсь біля кімнати старшої сестри, стукаю, але