Перстень Борджіа - Володимир Нефф
Та й у Стамбулі в цей час не діялося нічого гідного уваги. Генерали фон Готтенрот і фон Шауер влаштували на рівнині за міською брамою великі маневри усіх підрозділів сухопутного війська, зовнішня пишність яких милосердно приховувала різні дрібні й великі недоліки. Ці недоліки спричинялися тим, що незвичні методи обох німецьких стратегів досі не ввійшли в кров усіх командирів турецького війська, не кажучи вже про простих вояків; кількох винуватців, точніше кажучи, чотирьох офіцерів, тринадцять унтерів і тридцять двох вояків за неуспіх скарали смертю. Зате генерала Ібрагім–агу, себто Франту Ажзавтрадодому, за зразкове керівництво і бездоганний вишкіл підрозділів яничарів нагородили орденом Залізного півмісяця.
Коли четвертого дня після свого від’їзду з Парижа обидва гінці один за одним проїжджали узгір’ям Монс дю Ліоне, склалося таке становище, що трагедія, яку вони in potentia несли в торбах, могла обернутися на комедію. Спочатку кінь першого гінця, що ніс новину про Петрову смерть, загубив підкову, отож гонець мусив спішитись, довести коня за вуздечку до найближчого села і шукати коваля. Майстер відсипався після вчорашньої пиятики, отож розбудити коваля вдалося лише через добру годину за допомогою його дружини (гонець пригрозив, що всемогутній отець Жозеф, якщо вона не примусить чоловіка працювати, вважатиме відмову за саботаж). Залякана жінка вилила на обличчя пияка не один цебер води, що, врешті, поставило коваля на ноги. Минула ще година, доки коваль отямився настільки, що міг, хоча з прокльонами й буркотінням, узятися до роботи. Тим часом село проминув другий гонець, той, у торбі якого був лист зі спростуванням повідомлення про Петрову смерть. Він навіть не сподівався, що колега, якого він мав наздогнати й зупинити, так близько, отож їхав неспішним клусом далі. За цього нового становища цілком просто могло статися, що спростування Петрової смерті дійде до Стамбула скоріше за лист із повідомленням про неї. Але цього, на жаль, не трапилося, бо другий, а поки що тимчасово перший гонець, доїхавши до Ліона, зустрівся у корчмі «У хорунжого», де зупинився ночувати, зі своїм давнім приятелем, з яким свого часу служив у полку герцога де Лаведана. Приятелі згадували минулі часи так довго, що вранці гонець прокинувся зі страшенним головним болем і каламутними очима, тоді як перший гонець, що також заночував у Ліоні, але в заїзді «У барабанщика», виїхав на дві години раніше.
Отак зрештою сталося те найгірше, що могло статися: перший гонець із новиною про Петрову смерть в останню мить наздогнав у Марселі навантажений мушкетами корабель, який уже знімався з якоря, щоб вирушити в Стамбул; другий гонець, котрий приїхав у Марсель не набагато пізніше, мусив чекати два дні на корабель, що віз до Стамбула вантаж легких гаубиць. Останнім відплив із Марселя, найнявши для цього приватний вітрильник з капітаном і командою, Петр Кукань із Кукані, якого затримали не лише paupiettes, а й те, що він вирішив пошити в найкращого марсельського кравця повний комплект турецького одягу; адже три місяці тому він покинув Стамбул, переодягнувшись матросом, а повернутися туди хотів при повному параді.
За неповний місяць одного вечора в Стамбулі вельмишановний канцлер скарбниці паша Абедін, офіційний титул якого був дефтердар ефенді, той самий, про якого поширювали безглузду злу чутку, нібито він зсунувся з глузду через вимушені фінансові пожертвування на користь скарбниці і з’явився голим на базар — насправді він там з’явився в халаті без коміра, якого сам собі відірвав у раптовому нападі люті й жалю — отож паша Абедін відразу після заходу сонця (це було його давньою звичкою) відвідав французького посла пана д’Анкетіля, увійшовши до його дому тильними дверима. Паша Абедін і пан д’Анкетіль були давніми приятелями, а оскільки мусульмани не могли привселюдно зустрічатися з християнами, обоє старших панів потай сходилися один–два рази на тиждень, щоб пограти в пікет.
Отож вони, як завжди, зручно вмостились у м’яких кріслах біля круглого столика при коминку, де жевріло дубове поліно — радше задля настрою, ніж для тепла, бо погода була волога, — а перед грою випили відомого буржейльського вина, яке послові доставляли з батьківщини. Паша Абедін, європеєць у душі, полюбляв ці хвилини в середовищі, що не мало нічогісінько орієнтального, у зручному холостяцькому помешканні, умебльованому гарним сучасним гарнітуром у стилі Генріха IV. Паші було приємно чути замість відразливих кроків надто послужливих рабів делікатні pas du valet, себто кроки вишколеного, досвідченого, вправного камердинера в сірій лівреї, особистого слуги, що подавав співрозмовникам вино і тютюн.
Цього разу пан д’Анкетіль був у кепському настрої. Коли паша Абедін поцікавився про причину, посол тільки махнув рукою, мовби відганяючи муху.
— Ет, чортівня, — відказав він. — Усе лихо світу виникає з того, що люди, такі, скажімо, як я, проживши половину свого життя, щодень борючись із суворою дійсністю, мусять танцювати під директиви бюрократів, які навіть не розуміють, чого вони хочуть. Таке мені не до вподоби, я краще кину все це до біса й, повернувшись до свого маєтку в Тюрені, почну вирощувати каротель[42] і капусту. Слово честі, я дивуюсь, що не зробив цього досі і все ще стирчу в цьому клопівнику, де через хмари шулік людина цілий рік не бачить сонця. В Тюрені шулік немає, там небо чисте й блакитне, мов криця. Мій маєток лежить не в тій частині Тюрені, яку називають садом Франції, а трохи збоку, на рівнині д’Амбуаз, де лише крейда й мох, і тільки де–не–де смуги родючого грунту, але все одно там гарно, як мало де на світі. Видно все навколо далеко–далеко. І ніде жодного мінарета. Ех, як мене дратують ці їхні мінарети!
— Ви звідти родом? — запитав паша Абедін.
— Так, я народився в Тюрені, — відповів пан д’Анкетіль. — І хочу туди повернутися.
— А я не
