Вигнанці - Артур Конан Дойль
На одну мить худе обличчя старого вельможі трохи зблідло і рука, що тримала золоту табакерку, захиталась, наче гілка від пориву вітру. Але він зараз же опанував себе, засунув руку в кишеню і стримав судорогу, яка скривила йому обличчя.
— Всі де ла Ну вмирають на полі честі, — промовив він. — Мені здається, у той куток, де стоїть гармата, треба додати людей.
Тепер стало зрозуміло, чому ірокези головний напад спрямували якраз на східну сторону. Тут, між узліссям і огорожею, росли кущі, які були б їм надійним прикриттям. Там міг сховатися цілий загін, щоб іти на остаточний штурм. Два воїни, один по одному, переповзли через нешироку смужку відкритого місця, за ними перестрибнув третій, і всі сховались у кущах. Четвертий, був поранений і впав з перебитою спиною за кілька кроків від узлісся, але потік воїнів невпинно сунув уперед, доки тридцять шість ірокезів не притаїлись під гіллям. Настав час відзначитись Амосові Гріну.
З того місця, де він лежав, виразно біліла смужка зрізаної ним березової кори. Грін знав, що прямо під нею лежить мішок з порохом. Він націлився в смужку і потім помалу повів мушку рушниці вниз, поки не наставив її, наскільки міг розрахувати, навпроти деревця, що росло в гущавині чагарнику. Перший постріл не дав наслідків, і при другому прицілі він навів мушку на фут нижче. Куля влучила в мішок. Від раптового вибуху затремтів будинок, і весь ряд міцних кілків огорожі захитався, мов колосся в полі від пориву вітру. Стовп синього диму здійнявся вище найбільших дерев: після могутнього удару запала гробова тиша, порушувана тільки гупанням падаючих тіл. Потім пролунав дикий крик радості обложених і у відповідь на нього несамовите виття індійців, а стрільба з лісу поновилась з іще більшою люттю.
Проте удар заподіяно було ворогові чималий. З тридцяти шести воїнів, вибраних авангардом за їх відважність, Тільки четверо повернулось у ліс, та й ті такі скалічені, що їх можна було вважати загиблими. Індійці і раніш зазнали вже великих утрат, а це нове лихо примусило їх змінити план атаки. Ірокези були настільки ж обережні, наскільки хоробрі, і за кращого ватажка вважали того, хто беріг життя своїх воїнів. Стрільба помалу стихала і, нарешті, крім поодиноких пострілів, майже замовкла.
— Невже вони припинять атаку! — радісно скрикнув де Катіна. — Амос, ви, здається, врятували нас!
Але обережний дю Лю похитав головою.
— Швидше вовк кинув би недогризену кістку, ніж ірокези таку здобич.
— Але ж їх втрати величезні.
— Так, проте не такі великі, як наші, коли взяти до уваги те, скільки б'ється з обох боків. Вони втратили п'ятдесят з тисячі, — ми — двадцять з шістдесяти. Ні, ні, у них іде військова нарада, і ми незабаром відчуємо її наслідки. Але доти може минути кілька годин, і послухайтесь моєї поради, підіть трохи засніть. З ваших очей я бачу, що ви менше, ніж я, звикли до безсоння, а в цю ніч навряд чи ми відпочинемо.
Де Катіна дійсно стомився вкрай. Амос Грін і капітан, позагортавшись у свої ковдри, вже спали під захистом огорожі. Офіцер побіг нагору, кинув кілька заспокійливих слів тремтячій Аделі, потім упав на-ліжко і заснув мертвим сном без видінь, сном знеможеної людини. Коли новий вибух стрільби з лісу розбудив його, сонце спустилось уже низько на небі, і ніжні вечірні тони лягли на голі стіни кімнати. Він зірвався з ліжка, схопив мушкет і кинувся вниз. Оборонці зібрались коло бійниць, а дю Лю, де ла Ну й, Амос Грін заклопотано шепотілись один з одним. Мимохідь він помітив, що Онега, тихо голосячи, все в тому самому положенні сидить над трупом сина.
— Що трапилось? Хіба вони наступають? — швидко спитав він.
— Вони надумали якусь чортівню, — промовив дю Лю, виглядаючи з-за рогу амбразури. — Вони збираються юрбою на Східній стороні, а стріляють з півдня. Індійці звичайно не нападають на відкритому місці, але, якщо вони бояться, що з форта до нас надійде підмога, то зважаться й на це.
— Ліс кишить ними, — зауважив Амос. — Вони пораються під кущами як бобри.
— Може, вони хочуть напасти з цього боку під прикриттям стрільби з флангів.
— І я так. думаю, — скрикнув де ла Ну. — Принесіть швидше всі зайві рушниці і зберіть сюди всіх людей, лишивши по п'ять на кожному боці.
Ледве він устиг вимовити ці слова, як з лісу пролунав пронизливий зазивний бойовий клич, і в одну мить на відкриту просторінь висипала ціла купа воїнів, біжачи до огорожі, виючи, стрибаючи й вимахуючи в повітрі рушницями й томагавками. І в кошмарному сні не могли приверзтися такі жахливі постаті, як ці індійці з розфарбованими яскравими смугастими обличчями, з маючими чубами, з вимахуючими в повітрі руками, з роззявленими ротами, з тілами, що звивалася в консульсіях. Деякі з передніх несли човники і, підбігши до огорожі, підставляли їх сторч і лізли по них, наче по драбині; інші стріляли крізь бійниці так, що дула їхніх мушкетів стукались об дула ворожих рушниць; треті видиралися на огорожу, безстрашно сплигуючи в двір. Канадці опирались, як люди, які не ждуть пощади. Вони стріляли, ледве встигаючи заряджати рушниці, і, повернувши мушкети, оскаженіло молотили прикладами по кожній червоній голові, що з'являлась над огорожею. У дворі лунав невимовний галас: вигуки й крики французів, завивання ірокезів, жахливі зойки переляканих жінок — все це зливалось в один страшний дикий гамір, серед якого підносився лише голос
