Аферистка - Любов Борисівна Овсяннікова

— Оце тобі й дружба народів! Ех, погано ми вчили в школі історію, — сказав, пам’ятається, Ігор Свиридович, коли до нього дійшло, у що вони вляпалися.

— І без толку читали розумні публікації, раз не змогли зробити з них практичних висновків, — додала його дружина. — Здається, ми пропали. Давай прощатися.

— Тихо, заспокойся.

Що ще міг сказати дружині Ігор Свиридович? Раптом Махрик скочив на ноги й заколотив у двері. Він щось голосно доводив чеченською мовою і тільки коли знемігся й зневірився, що до нього прислухаються, прокричав російською:

— Відчиніть, ми свої! Ви не можете нас утримувати!

Проте його бунт не пройшов непоміченим — через два дні Махрика вивели з сараю, і більше полонені його тут не бачили. А ще через тиждень так само від них безслідно забрали й Тамару. Виходить, Махрик її врятував. Важко сказати, чи було це захоплення підстроєним колишнім колегою, чи так сталося зненацька. Подальші події ніби вказували на участь Махрика в їхньому викраденні, але його могли залякати й примусити це зробити. Не суди…

Нарешті прийшла черга й до Огнєвих — вночі їх перевезли в інше місце, більш пристосоване для постійного перебування, і сказали, що вони тут мешкатимуть, поки їхні рідні не заплатять викуп.

— Якщо хочете скоріше опинитися вдома, напишіть листа своєму відомому родичу, нехай виймає гроші з гамана, — порадили їм.

— Нам нікому писати, — сказав Ігор Свиридович, зробивши вигляд, що не звернув уваги на слова про відомого родича чи не зрозумів їх.

— Ну, дивись, — штовхнув його ногою бойовик, що всіма повадками скидався на талановитого онука якогось гестапівця. — Ми почекаємо, поки ти дозрієш.

— Що з нами буде? — пролепетала Любов Петрівна, щоб відволікти бандита від чоловіка, а чоловіка — від бажання дати нахабнику здачі.

— А що буває, коли не в коня корм? — гигикнув бойовик. — Чи ви гадаєте, що потрапили на курорт і вас тут годуватимуть за рахунок профспілки, до якої ви внесок зробити не бажаєте? То як, чекатимете з моря погоди?

— Ми пометикуємо, — пообіцяв Ігор Свиридович.

Кажуть, що з будь-яким нещастям важко тільки першу ніч переночувати, а потім воно вже здається й не нещастям зовсім, а неприємністю. Може, й так, але Ігорю Свиридовичу дуже не хотілося розлучатися з дружиною ні за життя, ні за смерті.

— Треба втікати, — сказав якось він. — Трохи потягти час, приспати їхню пильність і втікати.

— Куди? Ми ж так далеко заїхали від своїх!

— Щось винайдемо.

Дні тяглися монотонно й довго. Їх утримували без світла й прогулянок, гірше за в’язнів, але десь в наземній споруді, бо в приміщенні відчувався потік свіжого повітря. Нарешті знову разом з черговим, котрий приносив їжу, до них зайшов чоловік з повноваженнями переговірника чи інформатора.

— Ну що, надумали написати до рідних? — гаркнув він, агресивно цівкнувши слиною вбік.

— А ви хіба самі до них не зверталися? — запитав Ігор Свиридович.

— Ні, але можемо й самі звернутися, тільки в такому разі доведеться комусь з вас відтяти голову й повезти на впізнання, інакше нам не повірять. Скоріше це будете ви, мадам.

— Я напишу! — вигукнув Ігор Свиридович. — Тільки за однієї умови.

— Он як! І що це за умова?

— Ви повинні щодня виводити нас на прогулянку. У нас уже ноги атрофуються від нерухомості.

— Гаразд.

— Тільки я напишу не тому, кого ви мали на увазі. Той чоловік не заможний. У мене є по-справжньому забезпечений родич, — Ігор Свиридович швидко черкнув цидулку вигаданій особі. — Доведеться вам їхати в Якутію, — сказав він, передаючи записку. — Зате, самі розумієте, там алмази й таке інше. Він не відмовиться.

Цей хід спрацював. Наступного дня їм дозволили недовго погуляти навколо в’язниці. Це теж був невеликий сарай, але вже не з дощок, як попередній, а з якогось міцнішого матеріалу, схожого на піщаник чи ракушняк. Його стіни з обох боків були обмазані рудою глиною, як в мазанці. Неподалік виднілося ще декілька таких споруд, а далі стояли повноцінні будинки. Схоже, там були влаштовані приміщення для вартових, кухня, склади й гаражі. Коротше, це був такий собі невеликий табір для утримання заручників. Між спорудами для в’язнів і домами для бойовиків лежав плац з рівним, добре утрамбованим ґрунтом, на якому були встановлені примітивні спортивні знаряддя.

А далі розстелялася неторкана природа, характерна для цих місць — гірські нагромадження перемежовувалися галявинами з буйною рослинністю.

Після прогулянки Ігор Свиридович повеселішав. Він показав дружині свою знахідку — щось на зразок зламаного ножового полотна без держака.

— Є чим робити підкоп, — сказав він.

— Тут ґрунт кам’яний, і потім нам ніде сховати видовбану з нього землю. Може, краще вийняти декілька каменюк? — припустила Любов Петрівна. — Раз тут стіни обмазані глиною, то й кладка може бути зроблена на глиняному розчині.

— Побачимо, — вирішив проаналізувати всі можливості Ігор Свиридович.

Тепер заручники демонстрували гарний настрій, підкреслюючи, що не мають сумніву в скорому визволенні через викуп. Вони навіть жартували одне з одним і зачіпали вартових, що супроводжували їх на прогулянках.

А через тиждень їхній план втечі вдався. Вони не пішли в людні місця, а пробиралися до поселень, віддалених від Шатою, малопомітними стежинами. Декілька днів крутилися на одному місці і харчувалися ягодами, корінцями, сирими грибами. Та ось набрели на цілком мирну групу людей, які просто відпочивали на природі.

— Ще одні тетері живуть ніби за радянських часів, не відчувають небезпеки, — сказав Ігор Свиридович, маючи на увазі, що й вони з дружиною так само проявили нерозважливість.

— А може, вони вже тут сягнули далі за перебудову, — припустила його дружина. — Просто впевнені, що правлять світом, і нікого не