Айвенго - Вальтер Скотт
— То ти Дик Самостріл? — вигукнув Ісак.
— Так, я Дик Самостріл, — відповів ватажок, — а також Локслі.
— Тільки ти помиляєшся, мій добрий Дику Самостріле, щодо склепінчастого підвалу. Бог свідок, що там нічого немає, крім товару, яким я охоче поділюся з тобою… Я надішлю його тобі, чесний Дику, за твою до мене прихильність… Лише, будь ласка, мій добрий Дику, мовчатимемо щодо цього підвалу.
— Будь певен, мовчатиму. І повір, я щиро засмучений долею твоєї дочки. Але допомогти тобі не можу. Якби я знав, що з Буа-Гільбером була Ребекка, я спробував би тоді її звільнити. А тепер один спосіб: дій хитрістю. Коли хочеш, я за тебе укладу угоду з пріором…
— Чини як знаєш, лише допоможи мені виручити рідне дитя! Локслі пішов до Еймера, Ісак простував за ним як тінь.
— Пріоре Еймер, — сказав Локслі, — прошу тебе, підійди до мене; кажуть, начебто ти більше любиш добре вино та приємне жіноче товариство, ніж це личить твоєму званню. Але до цього мені немає діла. Ще кажуть, що ти любиш породистих собак і жвавих коней, і легко може статися, що не відмовишся й від мішка золота. Але я ніколи не чув, щоб ти любив насильство й жорстокість. Отож Ісак згоден доставити тобі гаманець з сотнею срібних монет на твої задоволення та примхи, якщо ти вмовиш свого приятеля тамплієра, щоб він відпустив на волю дочку Ісака.
— Ця справа досить складна, — відповів пріор. — З одного боку, це добра справа, а з іншого — вона на користь юдеєві й тому осоружна для мого сумління. Втім, якщо юдей пожертвує щось іще й на церковні потреби, наприклад, на прибудову гуртової спальні для братії, я, мабуть, візьму гріх на душу й допоможу йому виручити дочку.
— Ми не сперечатимемося з вами через якісь двадцять срібних монет на спальню — помовч, Ісаку! — або через кілька срібних свічників для вівтаря, — сказав ватажок.
— Як то так, мій добрий Дику Самостріле… — спробував знову втрутитись Ісак.
— Добрий… який у біса добрий! — перебив його Локслі, якому уривався терпець. — Якщо ти ставитимеш свою мерзенну наживу на одну дошку з життям і цнотою своєї дочки, їй-богу, я зроблю тебе жебраком не пізніше як за три дні.
Ісак скулився й замовк.
— Ну гаразд, Ісаку, — сказав Еймер, — давай-но сюди своє письмове приладдя. А втім, ні. Я радше залишуся цілу добу без їжі, ніж візьму в руки твоє перо. Однак де ж мені взяти інше?
Тоді Локслі натягнув лук і вистрілив у дикого гусака, що якраз пролітав у височині над їхніми головами. Ледь змахнувши крильми, птаха, протята стрілою, упала їм до ніг.
— Отут вам, пріоре, — мовив Локслі, — ціла купа гусячого пір'я, абатству в Жорво на сто років вистачить, благо ваші ченці не ведуть літописів.
Пріор сів і не поспішаючи склав послання до Бріана де Буа-Гільбера. Потім ретельно запечатав листа і вручив його євреєві, мовивши:
— Це буде тобі охоронною грамотою й допоможе не лише дістати доступ у пресепторію Темплстоу, але й домогтися звільнення дочки. Лише гляди запропонуй гарний викуп за неї, тому що, повір мені, добрий лицар Буа-Гільбер належить до числа тих людей, які нічого не роблять задарма.
— Тепер, пріоре, — сказав ватажок, — я не затримуватиму тебе. Напиши тільки розписку Ісаку на ті шістсот крон, що призначені як твій викуп. Я сам отримаю їх у нього, але якщо я почую, що ти надумаєш торгуватися з ним або відтягувати сплату, клянуся Пресвятою Марією, я спалю твоє абатство разом із тобою, хоч би мені довелося за це бути повішеним на десять років достроково.
Пріор написав розписку про те, що взяту позичку в Ісака з Йорка він зобов'язується повернути йому в строк, чесно й неухильно.
Локслі залишилося взяти з єврея зобов'язання про те, що він сплатить викуп за себе й за пріора. Ісак видав за своїм підписом вексель на тисячу сто крон на ім'я одного зі своїх помічників у Йорку та прохання крім того відразу передати йому деякі товари.
На прощання ватажок розбійників іще раз порадив Ісакові:
— Не шкодуй, Ісаку, своєї калитки заради порятунку дочки. Повір, якщо й у цій справі берегтимеш золото, потім воно воздасться тобі такою мукою, що легше було б, якби тобі його влили в горлянку розплавленим.
Ісак, гірко застогнавши, погодився з цим.
Він вирушив у дорогу в супроводі двох довгов'язих лісників, які взялися провести його через ліс.
Чорний Лицар, який увесь час дуже зацікавлено слідкував за всіма подіями, у свою чергу почав прощатися з розбійниками. Він не міг не висловити свого подиву з приводу того ладу, який він бачив у середовищі людей, які стоять поза законом.
— Так, сер лицар, — відповів йомен, — буває, що й погане дерево дає гарні плоди, а погані часи породжують не лише зло. Серед людей, які опинилися поза законом, поза сумнівом, є й такі, які шкодують, що обставини змусили їх взятися до такого ремесла.
— І цілком імовірно, — запитав лицар, — що я тепер розмовляю з одним із них?
— Сер лицар, — відповів розбійник, — у кожного з нас свій секрет. Надаю вам право судити про мене як вам заманеться. Я не прошу вас відкрити мені свою таємницю, не ображайтеся, коли і я вам своєї не відкрию.
— Пробач мене, відважний йомене, — сказав лицар, — твій докір справедливий. Але може статися, що ми ще зустрінемося й тоді не критимемося один від одного. А тепер, сподіваюся, ми розійдемося друзями?
— Ось вам моя рука на знак дружби, — відповів Локслі, — і я насмілюся сказати, що це рука чесного англійця, хоча зараз я й розбійник.
— А ось тобі моя рука, — мовив лицар, — і знай, що я вважаю за честь потиснути твою руку. Тому що хто чинить добро, маючи необмежену можливість чинити зло, той гідний похвали не лише за вчинене добро, але й за все те зло, якого він не вчинив. До побачення, хоробрий розбійнику!
Так розійшлися ці славні бойові товариші. Лицар Пут і Кайданів Лазурових сів на свого кремезного бойового коня й поїхав через ліс.
Розділ XXXIV
Король Йоанн
Ось що тобі повідаю, мій друже:
Він — наче змій у мене на шляху,
І де
