Чорний лабіринт. Книга друга - Василь Павлович Січевський
— Ой, ой, ой! — раптом заойкав Глобке. — Мене десь тут висадіть, мені до замку не можна. Висадіть мене… Зупиніть, благаю вас, панцю злотий!..
— А чому не можна? — спитав Славцьо.
Відповісти Глобке не встиг. З кущів просто в лоб машині вдарив кулемет. Вітрове скло в одну мить побіліло, неначе від морозу, і розлетілося на друзки. Гострими шпичаками сипонуло в лице Фурману. Різкий біль різонув по очах. Все потонуло в темряві, проте він не випустив з рук керма. Неначе велетенський дикий кабан, «хорх» пропоров кущі й вилетів на дорогу. Кулемет ударив знову, але тепер уже ззаду. Болісно скрикнув наскрізь пробитий кулями Славцьо, гикнув і клюнув носом у спинку переднього сидіння Глобке. Фурман пригнувся і щосили натиснув на педаль газу. Підстрелений «хорх», припадаючи на заднє колесо, тікав далі. Кущі порідшали, й замок уже нависав над порослим поодинокими деревами лугом. Фурман помітив вогник над брамою. Порятунок, здавалось, був близько, але цієї миті вибух підкинув машину вгору. Вона здибилась, неначе норовистий кінь, і, закрутившись на місці, звалилась набік. Фурмана викинуло з машини, й він упав на одірвані дверцята. Біль пронизав мозок. Щось спалахнуло в ньому й погасло.
Отямився швидко, але не одразу второпав, чого лежить тут серед ночі, на цьому духмяному лузі. Неподалік почулися голоси, хтось виразно проказав:
— Клямка! Обом клямка…
— Біжімо! Фогель сам усе бачив, проте доповісти треба.
— А коли патруль рознюхає?
— Скаже, на старих мінах підірвалися, біжімо!
Голоси віддалялися. Фурман обережно підвів голову. Двоє прямували дорогою до замку. В одного за спиною теліпався автомат, другий ніс на плечах кулемета. Зброя була німецька, добре знайома Фурману з часів війни.
Важко підвівшись, Фурман постояв хвилину, озираючись, потім повільно рушив ярком, обминаючи замок і залишаючи за спиною Гльогніц. Ішов навмання. Коли трохи заспокоївся, почав думати над тим, що сталося. І чим більше думав, тим сильніше закипала в ньому злість, люта ненависть до пана Ярого, який ще там, у Відні, в парку Бельведер, знав, що посилає його на смерть. «Від патруля втік, а свої таки дістали не кулеметом, то міною… Виходить, недарма Глобке спрямував їх на цей путівець, недарма так нервував, коли я сказав йому про подарунок Антінорі. Саме мова про подарунок у паролі була сигналом до знищення. Не знав сердега Глобке, що я його прихоплю з собою. От і заплатив життям… Шкода, що не добрався я до пана Фогеля! Проте ще буде час, дотягнуся, а головне, треба не забути поквитатися з паном Ріко. Цьому я вже не подарую, ні!~ Доки буду жити, робитиму все, аби вибрати слушну мить і вчепитися йому в горлянку. Він ще звідає, хто такий Фурман і як то він платить по векселях».
Зійшов місяць. Срібним серпом повис над лугом. Фурман визначив по зорях південний захід і рушив у тому напрямку. Там плинув Дунай, через який ще треба було якось перепливати, перебиратися, бо на цьому боці життя йому не буде.
— Сьогодні приймати гостей не можна! — кричав у розпачі Хорст.
— Чому? — як міг спокійно запитував Гуго.
— Що ми їм покажемо? Що?! Дірку від бублика? Господи, хоч би ніхто не приїхав!
— Вони вже їдуть, як ти їх зупиниш? Станеш на перевалі й почнеш завертати машини назад? Ні, Хорсті, так не можна… Так справжні мужчини не роблять. Гостей треба приймати з помпою, поїти гарним вином, а тим часом заправити камеру новою пачкою графіту й піднімати тиск.
— А коли знову нічого не вийде? Що тоді?!
— Тоді відбудемось люб'язними усмішками, дипломатичними натяками…
— Кого ти збираєшся дурити? Ерхарда? Штюпнагеля? Вагнера? Вони зубри!
— Дурити ми нікого не будемо. Просто дещо не договоримо… Нехай думають, що ми навмисне не розкриваємось перед ними.
— Все це дурниці! Я казав не розсилати запрошень! Чому ти вчинив по-своєму?! Ти у всьому винен! Ти втягнув мене в цю авантюру, ти і викручуйся…
— Не розкисай, Хорсті! Ще не все втрачено! Ну, не дала наша установка алмазів, і біс із нею. Побудуємо нову. Ти віриш, що Цур-Гаєр не помилився? Віриш?!
— Вірю… Поки що вірю…
— Це головне! — в очах Гуго спалахнув вогник.
— Ми вже витратили півмільйона марок…
— Заробимо мільярди! Не біда!
— Дурень думкою багатіє…
— Не треба мене ображати. Я, знаєш, можу знайти когось іншого…
— Я маю на увазі не тебе, а себе… І надав же мені чорт викинути такі гроші! Краще б я роздав їх жебракам.
Хорст приліг на диван, поклав під язик таблетку валідолу. Серце тисло, наче на нього поклали пудовий камінь. Він кляв себе останніми словами, що спокусився цими діамантовими привидами, базіканням і обіцянками Гуго. А той тим часом ходив з кінця в кінець по кабінету і думав, думав, перебираючи можливі й неможливі варіанти ситуації. В голову лізла всяка нісенітниця, а тієї єдиної рятівної думки все не було. Та раптом Гуго зупинився, немов перед стіною.
— Слухай… А якщо ми з тобою підсунемо їм… — Він поглянув на Хорста і, помітивши, що той його не чує, замовк і прикусив губу. Блиснув своїм мефістофельським оком і, нічого не кажучи, вибіг з кабінету. За хвилину він уже дзвонив до Мюнхена. В особняку на Терезієштрассе до телефону підійшла Гізела.
— Це я, Гуго! Ти чуєш мене?
— Чую…
— Тут така справа… Той діамант, що Хорст виграв
