Квентін Дорвард - Вальтер Скотт

— Хай йому біс! Це чудовий звичай, — сказав старший з незнайомців. — Ти, здається, гарний хлопець і саме того віку, коли мають успіх і серед чоловіків і серед жінок. Між іншим, що ти скажеш? Я купець, і мені в торгівлі потрібен добрий помічник. Чи ти занадто гордовитий панич, щоб допомагати комусь у такій чорній роботі?

— Любий пане, — сказав на це юнак. — Якщо ваша пропозиція серйозна, а я маю сумнів щодо цього, то мушу подякувати вам і відмовитися од неї. Я боюся, що буду зовсім не здатний для вашого діла.

— Авжеж! — вигукнув молодший. — Ручуся, що ти краще вмієш згинати лук, ніж підсумовувати рахунки, і що ти краще володієш мечем, ніж пером!

— Я, пане, горянин, — відповів молодий шотландець, — а тому, як у нас кажуть, і лучник. Але, крім цього, я був ще в монастирі, де панотці навчили мене читати й писати і навіть рахувати.

— Хай йому чорт! Це ж прекрасно! — вигукнув купець. — Присягаюся Амбренською божою матір’ю, ти просто чудо, юначе!

— Жартуйте собі на здоров’я, добродію, — відповів шотландець, якому не дуже подобалася глузливість його нового знайомого. — А мені нічого базікати з вами, коли з мене капотить вода. Пошукаю, де б обсушитися.

Купець тільки зареготав ще голосніш і відповів:

— Щоб йому всі чорти! Недарма прислів’я каже, — гордий, як шотландець. Але знай, юначе, що до твоєї країни я ставлюся з повагою, бо мені не раз доводилося мати справу з шотландцями. Народ ви бідний, але чесний. Якщо хочеш, ходімо з нами до села, я з задоволенням почастую тебе чаркою хересу і гарячим сніданком, щоб винагородити за холодне купання. А це що, сто чортів? Навіщо тобі ця мисливська рукавичка на руці? Хіба ти не знаєш, що полювати з соколами заборонено в королівському лісі?

— Я довідався про це, — відповів юнак, — від підлого лісника герцога Бургундського. Я тільки-но пустив того сокола на чаплю поблизу Перонни[19] (адже цього сокола я ніс з собою аж з самої Шотландії і думав, що він тут мені стане в пригоді), як цей падлюка підбив його стрілою.

— І що ж ти зробив з лісником? — запитав купець.

— Відлупцював трохи не до смерті, як тільки один християнин може обробити другого, — сказав юнак, розмахуючи палицею. — Навіщо мені його кров, щоб потім відповідати за неї.

— То знай, — сказав городянин, — коли б ти потрапив до рук герцога Бургундського, він не вагаючись звелів би повісити тебе.

— Авжеж, мені казали, що він такий швидкий на ці справи, як і король Франції. Але це трапилось коло Перонни — я перестрибнув через кордон і лише посміявся з нього. Коли б він був розсудливіший, то я ще, можливо, став би до нього на службу.

— Коли перемир’я буде порушено, герцог дуже засмутиться, що проґавив такого рицаря, — сказав купець, позирнувши на свого супутника. Той відповів йому похмурою усмішкою, що блиснула на обличчі, ожививши його, як раптовий метеор оживляє зимове небо.

Юний шотландець раптом зупинився, насунув шапку на праву брову, як людина, що не дозволяє з себе глузувати, і сказав рішуче:

— Панове, й особливо ви, пане старший, що мусите бути розумнішим: гадаю, ви не маєте охоти глузувати з мене. Мені зовсім не подобається тон вашої розмови. Я можу прийняти жарт від кого завгодно і навіть догану від старшого за мене і подякую йому, якщо це буде заслужено. Але я не потерплю, щоб зі мною поводилися, як з хлопчиськом, я, слава богу, сам почуваю в собі досить сили, щоб провчити як слід вас обох, раз ви мене спонукаєте до цього.

Ці слова так розсмішили старого незнайомця, що він трохи не луснув од реготу, а рука його товариша потяглася до меча. Шотландець, побачивши це, так ударив його палицею по руці, що той уже не спромігся вихопити меч, і цей вчинок ще більше розвеселив його супутника.

— Стій, стій, найхоробріший шотландцю! — вигукнув він. — Зупинися хоч заради твоєї любої батьківщини. А ви, куме, не поглядайте так грізно. Хай йому чорт! Хай уже й тут ми будемо справжніми торговцями: сприймемо цей удар по руці, що був завданий з такою грацією і вправністю, як розплату за його купання. Але ось що, мій молодий друже, — сказав він з усією серйозністю і суворістю, які змусили юнака стриматися й сповнили його істоту поштивим острахом, — щоб більше не було ніякого насильства. Зі мною жарти погані, а мій кум уже дістав по заслузі. Тепер скажи мені, як тебе звати?

— На чемне запитання я можу й відповісти чемно, — сказав юнак, — і вшанувати вас як слід, згідно з вашим віком, якщо ви не будете випробовувати моє терпіння глузуванням. З того часу, як я прибув до Франції і Фландрії, тутешні люди прозвали мене «Пажем з бархатною торбинкою» за цю мисливську торбинку, що висить у мене при боці. Але моє справжнє ім’я, яким мене звали в Шотландії, — Квентін Дорвард.

— Дорвард! — сказав незнайомець. — Це дворянське прізвище?

— Вже протягом п’ятнадцятьох поколінь у нашому роді, — відказав юнак, — і саме через це я неохоче обрав би собі якусь іншу професію, крім військової.

— Справжній шотландець! Багато запалу, багато гонору і, присягаюсь, мало дукатів![20] Гаразд, куме, — сказав він своєму товаришеві, — іди-но вперед і скажи, щоб приготували нам сніданок у Шовковичному гаю, бо цей юнак вшанує його, як голодна миша сир. А щодо цигана — іди, я скажу тобі на вухо.

Супутник його відповів на це, як завжди, зловісною усмішкою і швидко пішов уперед. А старший незнайомець тим часом казав далі, звертаючись до юного Дорварда:

— Тепер ми поволі підемо вперед і встигнемо прослухати месу