Квентін Дорвард - Вальтер Скотт

— Я й ногою не ступлю, — вперто сказала графиня.

— Присягаюся блакитним небом, що ви все ж таки ступите. Присягаюся вам усім, у що тільки вірять дурні, що не посоромлюся роздягти вас догола, прив’язати до дерева й залишити напризволяще.

— Ні, — встряла Марта, — ти цього не зробиш з нею. В мене теж є ніж, і я володію ним не гірше за тебе. Вона добра жінка, хоч і дурна. А ви, пані, вставайте й ходімо. Сталася помилка, але ви все-таки цілі й здорові. Там, у замку, багато є таких, що віддали б усе на світі, аби стояти зараз тут, де ми стоїмо.

Саме в цю хвилину із Шонвальдського замку до них долинув шум, в якому перемішувалися крики перемоги з зойками розпачу й жаху.

— Ось слухайте, пані, — сказав Хайреддін, — і дякуйте нам, що в тому концерті не чути вашого верескливого дисканта. Вірте, у мене щодо вас чесні наміри, а зорі пошлють вам доброго чоловіка.

Як загнаний звір, виснажений страхом і втомою, графиня Амеліна здалася на волю своїх провідників і дозволила їм вести себе, куди їм заманеться. Збентеження і хвилювання так знесилили її, що достойна пара, яка швидше несла її, ніж вела, могла безперешкодно розмовляти, бо графиня й не добирала їхніх слів.

— Я так і думала, що це безглуздий план, — казала Марта. — Коли б ти звів його з молоденькою, тоді ми справді могли б розраховувати на їхню вдячність і на те, що дістанемо притулок у їхньому замку. Але як можна сподіватися, щоб такий гарненький юнак одружився з цією старою дурепою?

— Різпо, — сказав Хайреддін, — ти так довго носила християнське ім’я і так довго жила в наметах цього безглуздого народу і що й сама заразилася їхніми безумствами. Хіба я міг передбачити, що для нього матимуть значення якісь кілька зайвих років, коли користь від одруження така очевидна? Адже ти знаєш, що далеко важче було б умовити ту боязку дівчину, ніж оцю графиню, яка тепер висить на наших руках, мов чувал. Крім того, мені подобався цей юнак, і я хотів йому добра. Одружити його з цією підстаркуватою жінкою означало б улаштувати його щастя, а одружити з Ізабеллою значило б підвести його під гнів де ля Марка, герцога Бургундського, короля французького і всіх, хто зацікавлений в її одруженні. А що багатство цієї дурної жінки складається переважно з золота й діамантів, то перепало б щось і нам з собою. Але тятива луснула, стріла не влучила куди слід — отож нічого й базікати. А цю ми передамо Гійомові Бородаю. Він як нап’ється, як почне гультяювати своїм звичаєм, то й не помітить, то й не розбере, чи це стара, чи молода графиня. Ходімо, Різпо! Підбадьорся! Ясний Альдебаран ще світить дітям пустині!

До милосердя вже не буде входу,

І той солдат, жорстокий, безсердечний,

Руці своїй кривавій волю дасть —

Душа ж його широка, наче пекло.

Застуканий зненацька, охоплений страхом гарнізон Шонвальдського замку все ж таки протягом деякого часу успішно відбивав атаки. Але величезний ворожий натовп, що невпинно поповнювався льєжцями, ринув на штурм, неначе бджолиний рій. Оборонці не встигали відбивати їхні атаки і поступово втрачали мужність.

Крім того, в лавах оборонців, коли не було зради, то принаймні не було й одностайності. Дехто кричав, що треба здаватися, дехто, залишивши пости, намагався втекти з замку. Чимало було й таких, що кидалися з висоти мурів у рів, і ті, хто не потонув, зривали з себе військові знаки і, рятуючись, змішувалися з строкатим натовпом ворогів. Тільки деякі справді віддані єпіскопові солдати зібралися навколо нього й продовжували обороняти велику башту, де він прихистився, та ще ті, які не сподівалися пощади, в пориві одчайдушної хоробрості обороняли окремі башти й бастіони замку фортеці. Однак вороги вже захопили двори й нижній поверх будови і, переслідуючи переможених, нишпорили по закутках, шукаючи здобичі.

Раптом з’явився чоловік і, немовби шукаючи смерті, від якої інші тікали, почав силоміць торувати собі шлях серед цього жахливого стовпища. Але він не помічав нічого, охоплений єдиною думкою, яка була для нього страшніша за те, що творилося навколо. Хто побачив би Квентіна Дорварда тієї фатальної ночі, не знаючи, чого він прагнув, подумав би, що юнак збожеволів, такий він був шалений; а хто знав би причину його вчинків, поставив би його в один ряд з героями роману.

Наближаючись до Шонвальду з того самого боку, з якого він пішов звідти, Квентін здибав кількох утікачів, що прямували до лісу. Вони, цілком природно, уникали з ним зустрічі, маючи його за ворога, бо він біг туди, звідки вони тікали. Коли він підбіг ближче, то почув, а почасти й побачив, як люди кидалися з замкового муру в рів або як їх скидали туди з визубнів вороги. Проте його мужність не похитнулася ні на хвилину. Вже не було часу шукати човна, та коли б він і знайшовся, навряд чи ним довелося б скористатися, бо марно було б сподіватись пройти в сад через хвіртку, в якій стовпилася велика юрба втікачів, їх штовхали ззаду, і вони падали в рів, через який не могли потім перебратися.

Пройшовши повз цю хвіртку, Квентін стрибнув у воду біля так званих Малих воріт замку, де був звідний міст, і досі піднятий. Ледве уникнувши жахливих обіймів тих багатьох, що потопали там у крові, Квентін переплив на той бік до моста і вхопився за один з повислих ланцюгів. Напружуючи всю свою силу, він підтягся на цьому ланцюгу й досяг площадки, до якої був прикріплений міст. Коли він уже стояв навколішках на цьому мосту, якийсь ландскнехт з кривавим мечем у руці кинувся до нього