Омбре. Над темрявою і світлом - Лариса Підгірна
— Орден на якийсь час утратив контроль над ситуацією. Але тепер саме Вам, Іове, належить віднайти Чашу та переконатися, що вона у цілковитій безпеці, — повідомив він мені.
— Але чому Чаша має залишитися там, у Кам’янецькому замку? Хіба її сила не потрібніша тут, у Франції? Хіба не потрібно, нарешті, змінити цей світ на краще? Чому я не можу просто вивезти її? — поцікавився я. — Невже для цієї реліквії не безпечніше знаходитися під опікою нашого товариства тут, у Лангедоку?
Великий Магістр Ґраньє лише похитав головою.
— Найбільша немудрість — прагнути скористатися тією силою, якої не розумієш, Іове. Інакше ми б усі, подібно до Мойсея, могли розділяти море та, як Ісус Навин, зупиняти сонце. Завдання ордену — не користуватися Чашею, а дбати про те, аби нею не скористалися інші. А наш добрий король вже давно не той захоплений юнак, що прагнув процвітання своєї держави. Сьогодні його цікавить виключно влада, друже мій. Тільки влада. Буду відвертий з Вами, — продовжував Великий Магістр Ґраньє. — Франциску, без сумніву, відома таємниця Чаші Омбре. І найбільше, що турбує мене, — це те, що на старості літ король може забажати скористатися її силою. Хто не бажає зупинити час та змінити встановлений порядок, котрий його не задовольняє?! Навіть найостанніший раб прагне цього. Боюсь, не всі в ордені розділяють мою думку. Що вже казати про монарха, котрий свого часу потрясав світом, а сьогодні його життєві сили та влада тануть день за днем...
— Але хто міг розповісти королю Франциску про Чашу? — поцікавився я. — Завжди мав тверде переконання, що це велика таємниця ордену Лицарів Лангедоку!
— Один із нас, Іове, — скрушно зітхнувши, відповів Ґраньє. — Він був занадто незалежним, аби підкорятися уставу нашого товариства, і хоч Господь обдарував його великими талантами та мудрістю, він обрав інший шлях, відрікся від присяги, яку давав пріорам ордену, обравши світське марнославство. Покровительство перших вельмож Європи та королів наділяло його безмежною владою та привілеями, і певний час його ім’я було таким же славним, як і ім’я нашого монарха.
— Ви говорите про... — почав було я.
— Так... — підтвердив Великий Магістр Ґраньє мої здогади. — Леонардо да Вінчі. Немає сумніву, що він міг розповісти Франциску про Чашу Омбре все, що йому було відомо. На старості літ він став дуже залежним від короля і усіляко намагався віддячити йому за милості, котрими той його наділяв. Але наше товариство, — продовжував Великий Магістр Ґраньє, — знову може опинитися в небезпеці, як за часів короля Філіпа Вродливого, тому я маю бути переконаний у тому, що Чаша Омбре в надійному сховку і їй нічого не загрожує.
Я навіть не уявляв, як далеко простягається таємний вплив Лицарів Лангедоку, але подальша розмова з Великим Магістром переконала мене в тому.
— Все справді складається якнайкраще, Іове. Наші друзі зробили Вам бездоганні рекомендації, і Вас призначено ротмістром і головним інженером Польської Корони саме у Кам’янці на Поділлі. Вам і всі карти в руки. Однак, як я вже казав, — продовжував Великий Магістр Ґраньє, — наше товариство відправляє Вас не для того, аби вивезти Чашу Омбре з Кам’янецького замку. Орден Лицарів Лангедоку не готовий брати на себе таку відповідальність. Можливо, колись настануть часи і світ потребуватиме її сили більше, ніж ми сьогодні, ставши мудрішим і виваженішим, ніж зараз.
— Тобто моя місія полягає у тому, аби надійніше перезаховати Чашу? — перепитав я Великого Магістра.
— Саме так. Ви ж маєте зробити все для того, аби, слідуючи вказівкам мессіра Георга де Гастона, розробити своєрідну карту, згідно якої наші нащадки при потребі зможуть знайти та скористатися силою Чаші Омбре...
І от моя місія у Кам’янці була завершена. Я зробив все, що міг. І навіть більше. Запропонувавши якісну реставрацію Польської брами, я розгорнув старі кладі і у товщі скелі, що слугувала їй природною опорою, віднайшов забуту всіма могилу Х’юго де Моле. Упізнав її по гравюрі зі щоденника мессіра де Гастона: геральдичне Подільське сонце та місяць із людським профілем зображені на важкій кам’яній плиті. Збоку до могили відважного лицаря тулилося ще одне поховання з єдиною латинською літерою D, обплетеною вінком троянд. Я зрозумів, що тут свій останній спочинок знайшла та, завдяки якій рід де Моле не зник з обличчя землі — Доріан.
Нова п’ятикутна башта, на східній стіні котрої, власне, Каміллюс і розмістив табличку, відповідала усім вимогам сучасної фортифікації. Вивчаючи креслення Х’юго де Моле, привезені мною із Франції, я не міг не дивуватися, як геній цієї людини випередив свій час. То була абсолютно нова форма оборонного укріплення. Я звів цю башту над глибокою, видовбаною у суцільній скелі криницею, що саме по собі могло стати особливою вигодою для гарнізону у разі військових дій. Воду можна було добувати аж на перший ярус за допомогою величезного дерев’яного колеса. Другий же ярус міг слугувати як доступом до криниці, так і надійним сховком. Що ж до містичної символіки, якою я наділив відреставровану твердиню, істинне її значення мало бути зрозумілим лише для мене та для того, хто буде посвячений у таємницю Чаші Омбре. Під виглядом реконструкції Кам’янецького замку, його башт та мурів я створив справжній фортифікаційний компас. І ось Каміллюс міг радіти. Його час настав. З моїм від’їздом він перебирав на себе повноваження головного інженера й будівничого Його Королівської Милості.
Я ж став навіки причетним до великої таїни. Я бачив її на власні очі! Я торкався її своїми руками! Тепер, відколи те коло замкнулося на мені, я відчував на собі не стільки тягар відповідальності, скільки причетність до найбільшої таємниці, до якої тільки може бути причетною людина за свого життя.
