Квентін Дорвард - Вальтер Скотт
— Ти? — вражено вигукнув Квентін. — Тебе допустять до графинь? І це тут, у такому місці, де вони живуть як черниці під опікою сестри єпіскопа, благородної каноніси? Неможливо!
— Проте Марта чекає на мене, щоб провести до них, — заперечив циган глузливо. — Вибачте, що мушу покинути вас так несподівано.
Він обернувся, ніби збираючись іти, але одразу ж зупинився й проказав дуже врочисто й багатозначно:
— Я знаю ваші надії. Вони сміливі, але можуть збутися лише тоді, коли я допоможу вам! Я знаю ваші побоювання: вони мають навіяти вам обережність, але не боязкість. Кожну жінку можна підкорити. Графський титул — це тільки назва, яка так само пасуватиме Квентінові, як титул герцога личить Карлові або титул короля — Людовікові.
Перш ніж Дорвард устиг відповісти, циган вийшов із зали. Юнак кинувся за ним, але Хайреддін, краще ніж шотландець знайомий з усіма ходами й переходами замку, випередив його і зник, збігши маленькими східцями вниз. Однак Дорвард, сам не усвідомлюючи добре, чому так робить, поспішив услід за ним. Сходи закінчувалися дверима, що відчинялися в одну з алей саду; тут Квентін знову побачив на мить цигана: той біг звивистою алеєю і був уже далеко.
З двох боків сад був оточений будовами замку — величним громаддям, що своєю архітектурою скидалося водночас і на фортецю і на монастир; з двох інших боків здіймалися зубчасті мури. В протилежному кінці саду, в іншій частині будови, де під масивною аркою, увитою плющем, була задня хвіртка; саме до неї і поспішав Хайреддін. Тут він озирнувся і на прощання помахав рукою своєму переслідувачеві. Дорвард побачив, що й справді Марта відчинила хвіртку й дикого цигана впустили до покоїв графинь де Круа, як він міг, звичайно, здогадатися. Квентін кусав губи з обурення, докоряючи собі, що не застеріг дам проти підступності Хайреддіна і не розповів їм про зраду, яку він замишляв. Нахабна самовпевненість, з якою циган обіцяв допомогти Квентінові в його особистих справах, ще збільшувала його гнів і обурення. Юнакові здавалося, що й саме кохання його до графині Ізабелли було б споганене, коли б воно мало успіх завдяки такому посередникові. «Однак усе це обман, — сказав він сам до себе, — махінації його підлого ремесла. Він якоюсь брехнею домігся, що дами пустили його до себе, і зробив це з якимсь лихим наміром. Добре, що я довідався, де саме вони живуть. Я підстережу Марту й випрошу собі побачення з ними, хоч би для того, щоб застерегти їх. Прикро, що мені доводиться вживати хитрощів, а цей негідник може так просто і легко побачитися з ними. Я скажу їм, що хоч вони й позбавили мене свого товариства, все ж таки головна моя турбота — охороняти Ізабеллу».
Тим часом як закоханий юнак заглибився в свої роздумування, до нього підійшов через ті самі двері, через які і він потрапив у сад, один літній придворний єпіскопа і дуже чемно сказав, що цей сад — приватна власність і заходити сюди можуть лише єпіскоп та його найпочесніші гості.
Квентін так замислився, що старий мусив повторити свої слова двічі, перш ніж він добрав, у чому річ. Схаменувшися, шотландець уклонився й поспішив вийти з саду, а придворний ішов за ним, докучаючи йому нудними виправдовуваннями, що мусив з обов’язку зробити йому зауваження. Старий так бажав загладити мниму образу, яку, він гадав, Дорвард узяв близько до серця, що весь час намагався зав’язати з ним розмову. Проклинаючи в думках настирливість придворного, Квентін сказав, що йде до міста, і так прискорив ходу, що в старого пропала всяка охота супроводити його далі підйомного моста. За кілька хвилин Квентін був уже в Льєжі — тоді одному з найбагатших міст у Фландрії і, звичайно, в цілому світі.
Сум, навіть любовний сум, лежить не так уже глибоко, принаймні в серцях людей мужньої і гнучкої вдачі, як схильні думати лекгодухі меланхоліки, що хворіють на таку слабість. Його заступають несподівані й сильні враження, породжені зміною місця, краєвидів, що викликають нову течію думок, і впливом гомінливого багатоголосого натовпу. Через кілька хвилин Квентін був так захоплений різноманітністю й швидкою зміною вражень від невпинної метушні на багатолюдних вулицях Льєжа, що забув і думати не тільки про цигана, а навіть і про саму графиню Ізабеллу.
Багатоповерхові будинки, величні, хоч вузькі й похмурі вулиці, розкішна виставка найдорожчого краму й блискучої зброї у складах, магазинах і крамницях, великий і строкатий натовп в яскравому одязі, який заклопотано сновигав туди й сюди, невпинний рух возів, навантажених предметами вивозу й довозу: до першого належали сукна, саржа, різноманітна зброя, цвяхи, залізні вироби, а до другого — господарчі товари й речі розкоші, — все це створювало картину такого багатства, пожвавлення й розкоші, якої Квентін досі не бачив. Він був у захопленні також від системи каналів, що, з’єднуючись з Маасом, перетинали місто в різних напрямах і правили за водні шляхи для торговельних потреб. Він прослухав також обідню в старовинній церкві святого Ламберта, що, як кажуть, була збудована ще у VIII столітті.
Вийшовши з церкви, Квентін, роздивляючись все навколо з жадібною цікавістю, помітив, що привернув до себе увагу невеличких гуртків поважних на вигляд городян, які, здавалося, чекали його виходу. Появу Квентіна зустріли гомоном і перешіптуванням, що поширювалися від одного гурту до іншого. Спостерігачів ставало дедалі більше — очі всіх були скеровані на Квентіна з виразом зацікавленості, до певної міри змішаної з повагою.
Нарешті він опинився в центрі досить численного натовпу, який поштиво розступався перед ним, пропускаючи його, а ті, хто йшов поряд із ним чи позаду, старанно оберігали від поштовхів юрби. І все-таки становище Квентіна було досить скрутне, йому хотілося спекатися цих людей або принаймні дістати якісь роз’яснення щодо їхньої поведінки.
Квентін озирнувся навколо і, зупинивши погляд на веселому, ставному й поважному чоловікові, що, як свідчили його оксамитовий плащ і золотий ланцюг, міг бути впливовою особою, а
