Аферистка - Любов Борисівна Овсяннікова

class="book">Тетяна носилася з хати до машини й назад, як вихор, підганяла Грицька, пританцьовувала й наспівувала. Грицько, бачачи, що вона згрібає все підряд — своє й чуже, — ні про що дружину не розпитував, звик, що вона дарма нічого не робить. Значить так треба. Він тільки ненароком кидав господарям:

— Ми вас не грабуємо, не бійтеся. Тетяна щось путяще задумала.

Нарешті після, може, годинного підкресленого збирання Тетяна й Грицько гучно й сентиментально розпрощалися з господарями, з довгими поцілунками й виголошеннями подяки, й поїхали. Біля найближчого затіненого, але жвавого місця, звідки не можна було вгледіти, де поділася їхня машина, Грицько зупинився.

— Поясни, що сталося, — звернувся він до дружини.

І Тетяна дещо розповіла йому, не згадуючи, звичайно, про зброю й розповідь затриманої дівчини. Сказала, що злякала крадіїв і вони втекли з погрозами розправи. Не поминула й своїх висновків про те, що саме вони з Грицьком загострили стосунки Огнєвих з бандитами і тому повинні взяти відповідальність за безпеку безпомічних людей на себе.

— Нічого ми не загострили, — заперечив Грицько. — Не накручуй себе. Тих стосунків просто не існувало, ми трапилися Огнєвим тоді, коли до них завітало лихо. Ми їх двічі врятували. Значить, вони — наші хресники і ми мусимо оберігати їх далі.

— Тому я зараз повернуся до них. Переночую там востаннє, а далі видно буде.

— А що видно? Ти після цього спокійно відпочиватимеш на морі?

— Ні, звичайно. Є у мене одна думка. Не знаю, як ти до неї поставишся.

— Я майже знаю, що це за думка.

— Що? — заграла очима Тетяна.

— Про те, щоб вони пожили у нас, поки ми відпочиватимемо.

— Трохи не вгадав, хоч і дуже близько, — сказала Тетяна. — Але скажи, проти такого варіанту ти не заперечував би?

— Ніколи! Вони мені дуже симпатичні, чесно. Але ти кажеш, що я не вгадав.

— Так, я мала на увазі мою хату. Нехай вони туди заселяються й живуть постійно, не тільки на час нашої відсутності.

— Чудово! Я саме це й мав на увазі, говорячи, що стосовно твоєї хати у мене є гарна ідея. От! Так чого зволікати? Давай зараз їм це запропонуємо.

— Зрозумій, їм буде незручно приймати од абсолютно чужих людей таку увагу, чи подарунок, не знаю, як сказати. Їх треба підготувати.

— Але ми скоро маємо їхати на відпочинок, — нагадав Грицько.

— Поговоримо з ними завтра, — сказала Тетяна. — Все, я пішла, тут кілометрів п’ять тюпачити.

— Я вранці навідаюсь, — пообіцяв Грицько.

4

На землю спускалася глупа ніч. Небо, як зношена аспідна ковдра, у свої незчисленні проріхи пропускало блищання зірок, проте для освітлення земних просторів без місяця їхнього відчайдушного старання було замало. І тут, поступово викупуючись у мороці, змиваючи з себе утому дня, все поволі засинало: припиняли щебетати птахи, трави хилили донизу горді свої голівки, вгамовувалися тварини, і тільки пахощі, вирвавшись з розпечених, розтривожених сонцем квіткових серцевин, густо нависали над світом людей, проникали в їхні сни і навівали прекрасні чари.

Тетяна вийшла з машини, зійшла з дороги і пішла назад вздовж порослого травою пологого схилу, пробираючись до садиби Огнєвих навпростець. Вона дуже хвилювалася і квапилася опинитися там якомога швидше. Цілком конкретне тривожне відчуття підганяло вперед — на жаль, для нього були підстави. Вона тепер знала, що за Андрієм і дівчиною, яка залишилася для неї безіменною, ніхто не стоїть. Просто один з численних бандитів нещодавно вийшов на волю, як водиться, знайшов собі підходящу «дуринду з хатою» і тепер намагався взяти під контроль діяльність бабки-цілительки — влаштуватися з постійними прибутками.

— І він, — розповідала затримана дівчина, — не відступить від своїх намірів, хоч ти його вбий.

— Щойно ти обіцяла, що постараєшся відговорити його від них, — нагадала тоді Тетяна.

— Постараюсь, але за успіх не ручаюсь, у нього немає іншого виходу, — сповістила вона, ніби під великим секретом.

— А піти працювати він не пробував? — так само по-змовницьки прошептала Тетяна.

— Він хворує на туберкульоз, і працювати чи іншим чином влитися в прибутковий бізнес не може.

— Підозрюю, що він пертиме напролом, — вголос сказала Тетяна, роздумуючи, що її може чекати в майбутньому.

— Так, — підтвердила затримана. — Він ніколи не змириться з поразкою від якоїсь шалави. Як дурний.

— А як він вийшов на бабку-цілительку? — запитала Тетяна.

— Через свою матір, — відповіла дівчина. — Після тюрми мати возила його до цієї бабки лікуватися. Через те, що бабка відразу взнала б його, він і послав для початку мене. Ну, так би мовити на розвідку і заодно вийняти кубушку, яку він підгледів під час перебування у бабки, — добути грошенят на перший час.

— А як він далі збирався діяти?

— Я мусила постійно зводити бабу незначними крадіжками, а потім з’явився б він і запропонував свій захист, ну, за певних умов, звичайно. І надавив би на неї, якби вона почала пручатися. Спочатку залякав би, що зруйнує бізнес, а потім дожав би погрозами, в’язницею за те, що вона лікує людей незаконно.

— Приємний хлопець, — сказала Тетяна. — Правда?

Дівчина знизала плечем:

— Гнида, звичайно. Але й самій не краще на світі жити.

Монотонно долаючи відстань, Тетяна втомлено зітхнула — довго й тяжко їй доведеться воювати. Правильно, що вона за щиру розповідь відпустила дівчину додому. По-перше, та ще не зовсім втрачена і їй рано йти за ґрати. А по-друге, тепер їй, Тетяні, відомо, що для спокійного життя Огнєвих треба зламати хребет одному тільки чахоточному Андрію. А для цього досить набратися терпіння й почекати — час грає на її боці. Поки вона відбиватиме «наїзди» рецидивіста на бабку, його хвороба зробить свою справу. От і буде казочці кінець. Ну скільки він ще протягне? Нехай рік, нехай два. Та він і не чіпатиме Любов Петрівну, якщо та перебереться в Славгород і припинить заробляння на траволікуванні. Але чим тоді вони житимуть? Іти