Співробітник ЧК. "Тиха" Одеса - Олександр Олександрович Лукін

— Здрастуйте. Привіт вам привіз із Херсона. Казали, ви ночувати пускаєте, а то й на строк.

— Якщо від Сергія Васильовича, то пускаємо.

— Од Василя Сергійовича, — поправив гість.

— Правильно, — усміхнувся господар, — від нього можна. Заходьте, товаришу, сідайте.

Він одразу став привітним, присунув табурет, рукавом змахнувши пил з обіднього столу.

Приїжджий сів, пригладив вицвіле, аж біле волосся і окинув поглядом стіл, два залізні ліжка, токарний верстат, кілька табуретів і перехняблений комод. На комоді красувалась прибрана паперовими квітами рамка з портретом молодої жінки в чорному закритому платті і лежали рядком нові запальнички, виточені господарем, мабуть, для продажу.

— Вигоди в нас, самі бачите, які, — сказав Синєсвитенко, — неважні вигоди.

— Мені вистачить, — махнув рукою гість. — А вам я не заважатиму?

— Яке там заважатимете? — заперечив Синєсвитенко. — Зовсім не заважатимете! Ми раді, що, значить… можемо допомогти. Живіть собі на здоров'я. Спатимете ось тут, на Павчиному ліжку, він на горище піде.

— Навіщо ж хлопця кривдити, як-небудь разом влаштуємось.

— Ні, дядю, там добре, — жваво сказав Павка, — сінник є.

— Як вас звати-величати? — спитав господар.

— Звуть Олексієм, а величатися не будемо, — відповів приїжджий і, одразу перейшовши на «ти», нагадав: — Ми ж свояки, не забув?

— Ні, не забув. Олексій то й Олексій. А я, значить, Петро і син Петрів. Це так, для пам'яті. Дружину Оксаною звали. Тоді, Олексію, влаштовуйся, а я побіжу: просили одразу сповістити, як приїдеш. Павка тобі дасть поїсти. Чуєш, Павко?

— Чую.

Синєсвитенко натягнув куртку, перешиту з червоноармійської шинелі, зняв з цвяха кепку і, нагадавши синові, де що лежить з їжі, квапливо вийшов.

Коли за ним зачинилися двері, прибулий, що назвався Олексієм, запитав:

— Павле, хто ті двоє, що зі мною розмовляли у дворі?

— Живуть тут. Старого прізвище Писецький, — почав пояснювати Павка. — Він, дядю, знаєте хто? Він із злодіями водиться, вони до нього крадене носять. А другий — це Петя Цяця. Його тут усі бояться. Він, дядю, запросто зарізати може.

— Та ну?

— Правда! Ви про Мишку Япончика чули?

— Чув.

— Так Петько йому був перший друг!

— Так… — З хвилину Олексій щось думав, розглядаючи кирпатий Павчин ніс, подекуди побитий ряботинням. — Ось що, Павко, про мене ти не дуже базікай у дворі. Питатимуть, кажи: мамчин брат, приїхав із села роботу шукати. Зви дядьком Олексою. Розумієш?

— Розумію! — кивнув Павка.

Павці було відомо про гостя найголовніше: він знав, що дядько Олекса чекіст. Але тим і обмежувалися його відомості про новоявленого дядька, і багато чого здавалося йому незрозумілим і таємничим. Навіщо, наприклад, чекістові ховатися в Одесі, де давно вже міцно стоїть Радянська влада? Чекістові годиться ходити по місту в шкіряній куртці й шкіряному кашкеті з зірочкою, а ночами ловити білогвардійців та контрабандистів. Крім того, Павка уявляв, що чекісти — суворі літні люди, а дядько Олекса був зовсім молодий, років двадцяти двох, не більше. Це стало особливо помітно, коли він умився над відром і сів їсти пісний суп з сочевиці, який Павка розігрів для нього на плиті. Після того, як дядько Олекса вмився, лице його ніби розгладилось, яскравіше запалало свіжим загаром, мокре волосся стирчало вихрами, і їв він швидко, весело, як їдять тільки молоді.

Словом, було з чого дивуватись. Але саме таємниця, що оточувала гостя, найбільше вабила до нього Павчине серце. Молодий, а, дивись, скільки в батька клопоту через його приїзд! Серйозна, видно, людина!.. Он який рот у нього — наче стамескою прорубаний, на лобі зморшки, як у літнього, а очі бистрі, пильні й зовсім світлі, ніби протерті скельця. Та й дужий, видно. Високий. Руки великі. У зап'ясті Павці одною рукою нізащо не обхопити. Мабуть, він і з Цяцею упорався б…

Поки дядько Олекса їв, Павка встиг багато чого розповісти йому.

Гість дізнався, що Павчина мати померла давно від чорної віспи. Павка теж хворів, але не помер, тільки віспини лишились. Довго жив у бабусі в селі, за підпаска був, через те що батько з самого початку громадянської війни пішов воювати. На фронті батькові простріляли груди. Привезли його до бабусі зовсім слабого. Думали, не встане. Але він устав, однак після поранення так і не може видужати. Кров'ю харкає, сухоти до нього прикинулись. Йому б харчування, може і видужав би. А де взяти? Кажуть, собаче сало від сухот допомагає. Та які тепер в Одесі собаки? Сама шкіра та кістки. Роздобув Павка цуценя, думав вигодувати батькові на ліки. А цуценя таке потішне попалося, розумненьке та ласкаве. Батько й слухати не хоче, щоб його на сало перевести. Он він уже який великий, усе розуміє!..

Цуценя біля дверей хлебтало з бляшаної миски свою порцію супу. Наче й справді розуміючи, що мова йде про нього, воно підняло морду, махнуло рудим колечком хвоста і знову заходилося їсти.

— Джекою назвали, — сказав Павка. — Воно, дядю, благородне. Я його в одної бариньки потягнув з Дерибасівської вулиці.

Олексій вилив у ложку останні краплини супу з котелка, ложку облизав, загорнув у ганчірочку і засунув до кишені (ложка в нього була платна).

— Знаєш, Павле, — сказав він, поглядаючи на ліжко, — зараз би дуже доречно поспати, як ти гадаєш?

— Лягайте, дядю.

— Розбуди мене, коли батько прийде.

— Гаразд, розбуджу.

Олексій стягнув чоботи, онучі розвісив на халявах, із внутрішньої кишені піджака дістав браунінг і сховав під подушку. Піджак він кинув на табурет і простягнувся поверх тонкої ковдри, просунувши босі ноги крізь прути надто короткого для нього ліжка.

— Добре, — промовляв він, задоволено втискуючи голову в подушку. — Так, значить, розбудиш?

— Розбуджу, розбуджу, спіть спокійно, — запевнив Павка.

Олексій глянув на нього зовсім уже сонними очима й пробурмотів:

— Гарна ти, по-моєму, людина, Павле. Га?..

Спав він тихо, ледь розкривши рота, і уві сні, здавалося, до чогось прислухався.

ВЕЧІРНЯ РОЗМОВА

Олексій рвучко зіскочив з ліжка. В кімнаті за столом сиділи Синєсвитенко і незнайомий сивий чоловік у матроському бушлаті. Вікна були щільно зачинені віконницями. На столі горіла гасова лампа.

Павка стовбичив у тіні біля дверей.

— Я, дядю, не винен, — швидко сказав він, — я хотів розбудити, а вони не дали.

— Нічого, — промовив чоловік у бушлаті, — можна було не поспішати. Ну, давай знайомитись. Інокентьєв.

— Михальов. — Олексій потиснув простягнуту йому важку й жорстку долоню і сів на табурет до столу.

З хвилину вони розглядали один одного. Синєсвитенко і Павка вийшли. Інокентьєв скручував цигарку. Широке обличчя його здавалося бронзовим від тьмяного світла лампи, білі брови звисали на очі. Помовчавши, він спитав:

— Олов'яников нічого мені не передавав?

— Передав. — З кишеньки