Закляття відьмака - Юрій Григорович Логвін

— Так! О, той Чорний справді страшний і, певно, нікого з людей не боїться… Бо так відверто на себе стільки золота почепити?.. Я про нього чув уже. Коли в нього настрій, проти нього рівного немає воїна. Він, кажуть, найкращий київський лучник. І шаблею січе, мов бритвою голить. І мечем. І стрілою на звук у темряві поцілить точно. Кажуть, на ведмедя за Ірпенем з одним ножем ходив. А вовків голими руками душив… Але все одно він якийсь наврочений і божевільний… Так що ти неси воду його коневі.

Ілько поніс цебро.

Як напоїв коня, то зазирнув у вікно.

Ілько побачив, що на всьому столі свічки мерехтять, коливаються тріпотливими вогниками. Сидить за столом, склавши руки на грудях, цей чорноокий та блідолиций. А поруч нього стоїть дудар у подертій свиті і все виводить ту саму мелодію:

— Ду-ру-ду-ду-ду-ду, та-ра-ра-ра-ра!

І так безконечно.

А перед блідолицим кухоль з вином і глек з вином. І він потроху сьорбає вино, але по ньому ніякого знаку, щоб на нього те вино якось діяло.

Ілько підсунувся до вікна впритул і тоді зняв одну руку з грудей і показав йому.

— Досить. Спасибі, нащадку! Можеш іти куди хочеш! А ти грай, грай!

Ількові все ж кортіло подивитись, що ж сталося із тими вояками і погоничами волів.

Співака він не побачив. А четверо найманців були в найжалюгіднішому стані.

У панцерника підборіддя, щелепи були обгорнені рушником скривавленим. Він сидів під стіною, закотивши очі, і навіть не міг стогнати. І було видно, що рушник набряк, обважнів від крові. Кров спливає. У волоха-музики обличчя було ніби зіпсована паляниця-загреба — запухле, перекошене, червоне. Від карбованого профілю нічого не лишилося.

Довгий Йонас сидів з перев’язаною головою, і з-під пов’язки в нього не було видно одного ока. Він, розкривши рота, все пробував себе пальцями за нижнього зуба: чи зуб сам випаде, чи доведеться його видирати. Одяг на ньому розірваний, геть обпалений, обгорілий.

Антанас, який зразу поліз до мірошничихи, той просто лежав, схиливши голову на стіл! І було видно, що в нього зліва на скроні і біля тімені майже все волосся видерте і по голій шкірі повиступали крапельки крові.

А дудар все грав і грав, після кожного колінця, коли починалося нове, якщо воно було особливо вдале, білолиций, чорноокий воїн випивав по одному ковтку.

Ілько поспішив у стайню заїзду і вивів буланих коней. Коли їх виводив, то переконався, що справді це купецькі коні, що мірошничиха своїх коней на цих, стомлених, зміняла.

Він довго не міг запрягти їх у мірошникового воза, що загнаний був боком під навіс. Зрештою коли запряг, то трошки передихнув перед тим, як братись до найгіршого — перетягати мерця на воза. Адже срібло вже перейшло до його рук. Тепер почалося найстрашніше — потиху витягти із кутової вузенької кімнатки-комірчини мерця, посадовити його на воза.

Відкрив двері до комірчини, в якій спинились мірошник і його молодиця, і в носа йому вдарив солодкий, відразливий запах мертвечини.

Він спробував потягти задубілого уже мерця по підлозі. Але нічого з цього не вийшло. З величезним зусиллям витяг його на піл, потім поклав мертве тіло на самісінький край полу і, присівши навкарачки, накотив собі на плечі цей бездушний непотріб, вже загниваючий. І потяг його на собі, наче важенний міх з камінням, згинаючись від страшного тягаря. Це була жахлива, страшна робота. Такого йому ще не доводилось робити. Здавалося, мрець за життя зовсім наче й мізерний чоловік був, а тепер він своєю кам’яною вагою просто розчавить хлопця, затовче. Вдавить, запхає під землю.

І він з такою силою натискав на Ілька, що міг зламати йому шию. Але ні сили, ні тями кинути мерця на долівку в хлопця не було. Та й цей більш ніж нелюдський тягар мертвого тіла було страшно кинути на землю посеред двору заїзду. Якось він допер мертве тіло до воза. І, мов у дурмані чи вві сні, виважив мерця, викотив зі своїх плечей на воза.

Тут він вже старався. На возі попідпирав його з усіх боків лантухами, які там були. Чи зі збіжжям, чи з макухою конопляною, бо пахло конопляною олією гостро на весь двір-заїзд. Свіжим зерном. Отож Ілько зробив так, ніби цей мертвяк чи сидів, чи лежав на возі. Ще він настовбурчив мерцю на очі шапку, бо мухи вже роїлися навколо смердючої сукровиці, що витікала з носа. Ілько збігав до комірчини при стайні, де спав Михайло, і, встромивши ножа, відкрив засувку, стяг із кілка здоровенного золотавого бриля, плетеного у косу. Ще зовсім новий, лише один раз чи двічі вдягнений Михайлом. Він знав, що чинить гріх. Але шапка не закриває лице мертвяку.

Ілько знав головне: що швидше вивезе мерця, то далі його відправить до сутінків від заїзду і краще сховається…

Ілько не знімав торби з гусаком, і, коли ніс мерця, зігнувшись навпіл, гусак страшенно заважав йому, бовтаючись між ногами, крізь торбу просочувався гусячий жир, розпливався темними плямами на його сірих ногавицях.

Але торбу з гусаком Ілько не збирався полишати. Він заскочив до свого закутка, повкидав у торбу все, що було можна: ніж, капшучок з нитками й голками, кілька свічок витяг із скрині. Коротше кажучи, згріб усе дрібне в скрині, навіть і те,