Закляття відьмака - Юрій Григорович Логвін
Чорноокий, блідолиций чоловік хвацько кинув меча в піхви. І взяв із лівої руки яблуко і надкусив його з хрумкотом, що аж сік бризнув йому на лати, на срібний хрест, на золотий оберіг.
Величезне яблуко, яке він тримав лівицею з поводом, наче це була держава в руках короля. Якось дивно перелетів із сідла на землю.
І вже стояв перед Ільком, передаючи йому повід:
— Коня поставиш перед вікном, під кутнє вікно корчми, щоб я його бачив. І чув, як буду гулять. А ти, ти ходи за мною! Потім напоїш коня і принесеш мені випити або поїсти. Або й того, й другого! Або ні, нічого не треба, нехай він грає. Все. Я сказав усе! Чого стоїш, нащадку? Тобі плата потрібна? На, бери!
І цей дивний чоловік зняв із мізинця лівиці важкий перстень.
Срібний, із чорним каменем, на якому щось було вирізано.
Ілько вклонився йому в пояс. На що чорний боярин виголосив:
— Дурню! Спадкоємці й нащадки так не кланяються. Тримайся вище… І взагалі… ну, потім… Ану, пронизо, грай!
Він попростував через подвір’я заїзду, через двері заїзду всередину корчми, де вже затихла колотнеча. Де тільки чулися уривки людської збудженої мови та приглушені стогони й зойки. Ілько повів через ворота заїзду коня боярського вороного, щоб припнути біля стовпа. Біля першого кутового вікна у корчмі, де було воно як заволока зроблене, щоб без усякого пухиря чи шибки скляної давало світло. І з нього можна видіти те, що робиться на вулиці. Ілько персня спочатку вдягнув на пальця, а потім злякався і перевернув блискучим каменем усередину, на долоню. А назовні тільки лишив вузьку срібну смужку на брудному, подряпаному пальці правиці.
Він припнув коня до стовпа і кинувся по цебро в комірчину, де зливав для умивання молодиці. Але, коли туди сунувся, відтіля почувся грізний мужський окрик:
— Хто там? Якого біса?!!
— Вельмишановний пане! Мені потрібне цебро!
— Геть звідси!!! Якщо хтось сюди попхнеться, калюхи випущу на долівку!!!
Ілько тоді пішов повз мешкання Бен Сімхи в заїзд, щоб у стайні взяти цебро для напування коней. І тут двері рипнули і в напівтемряві проходу перед самою стайнею, вже поряд з ним, виріс чорний, у чорному каптані, довгому лапсардаку, у чорних ногавицях, вузьких до колін, у чорній шапці Бен Сімха.
— Ільку! Милий мій хлопчику! Рятуй мене. У нас страшне нещастя! У нас у домі мрець…
— Який мрець? Кого вони вбили?!!
— Той чортів литвин поранив, йому всі зуби висадив, і губи кулею розірвало. Побиті всі і вояки, і погоничі. Всі лежать покотом. Помер у заїзді мірошник. Треба його спекатись, бо знаєш…
— Але ж мій хазяїне! Для чого мірошника викидати? — з півслова зрозумів Ілько Бен Сімху. — Нехай молодиця його поховає.
— Ой вай! З цією молодицею! Молодиця вже їде… Молодиця зараз збирається їхати із тим чортовим лицарем. Білим лицарем.
— З яким білим лицарем?
— Ну той чортів ваш одновірець киянин сидить у корчмі, п’є воду і слухає дуду. Такого ж божевільного, як і він сам. А той другий лицар, що попа давав усім і припинив веремію, наскочив на мірошничиху в комірчині і вже її забирає із собою. Вона послала мене по речі, щоб я приніс з їхньої кімнати. Я туди, а там цей мірошник уже холодний. Уявляєш, що буде? Вона поїде з цим песиголовцем… А я?.. А мені?.. Ти знаєш, бідному юдею тут пропасти… зразу і все, і немає! З’їдять! Скажуть, що це я його отруїв чи вбив, щоб пограбувати. Що я тут вертеп влаштував, і мене тоді… Ой! Не треба казати… У мене ж діти. Ой! — І він схопився в розпачі за голову. — У мене мало що жінка! У мене ж горе — одні доньки! Слухай, Ільку, я тобі даю наперед за цілий рік платню. За цілий рік! І за той даю! Ось тобі — дивись! — І Бен Сімха витяг з-за пазухи невеличкий гаманець-кошіль і побрязкотів монетами. Він розв’язав шворку і висипав на долоню кілька срібних празьких грошів. — Бачиш? Бачиш — я тебе не кривджу! А ти порятуй мене від того мірошника.
— Як порятувати?
— А ось як! Бери запрягай мірошникових коней у його воза, садови на воза. Натягни на нього якусь свиту і… чи шапку, чи бриль… ну, щоб лице погано було видно. Сідай поруч, бери у руки віжки і виїзди із заїзду… Коли від’їдеш подалі і вже настане вечір, то кидай і коней, і воза, і мірошника і тікай куди хочеш! Тільки молю тебе: нічого не бери з воза і від мірошника. Тоді на тобі не буде ні гріха, ні знаку, ні прокляття… Зрозумів?
— Не дуже зрозумів, але зроблю… Може, мені вивезти і Ляха на цьому возі?
— О ні! Боронь Боже! З Ляхом не треба!.. Лях відповідає за чужі воли, за коня. Не дай Боже!.. Дивись тільки не запряжи чужих коней у мірошникового воза.
— Але мені ще треба воду віднести, воду для коня того Чорного витязя. Бо цей Чорний страшний дуже.
