Таємні стежки - Георгій Михайлович Брянцев

В кімнаті була лише одна людина — сержант. Коли друзі зайшли, він підняв зі столу голову, позіхнув і, не встаючи, поздоровкався. Офіцер сказав йому щось по-англійськи і показав на своїх супутників. Той оглянув кожного з ніг до голови і вийшов. Через хвилину почувся рокіт мотора. Він то посилювався, то спадав — літак вирулював на старт.

Сержант, що стояв біля літака, нетерпляче замахав рукою, кваплячи пасажирів. Друзі підійшли до машини разом з офіцером, який першим сів у літак.

Причинилися дверцята. Заревли мотори. Літак затремтів, стоячи на місці, а потім, рвонувшись, помчав уперед по бетонованій доріжці.

XXII

— Югославія! — крикнув у вухо Ожогіну офіцер, що супроводив їх.

Ожогін, Грязнов, Ризаматов підсунулися до засклених целулоїдом віконець.

Внизу повільно, ніби їх несла тиха вода, пропливали відроги гір, переліски, шосейна дорога.

Виразно було видно зруйновані мости, далекі об'їзди.

Обабіч доріг чорніли спалені й розбиті танки, перевернуті догори колесами вантажні й легкові автомашини, понівечені гармати.

Льотчик збавив газ. Тепер гул моторів уже не заглушав голосів Попереду, ліворуч, з'явилося місто.

— Белград! — голосно сказав супровідник і повторив: — Белград.

Місто було вже під літаком і вимальовувалося, як на карті, що лежить на столі. Чітко вирізнялися сквери, площі, стара фортеця, місце злиття Сави з Дунаєм.

Літак, швидко втрачаючи висоту і дуже нахилившись набік, зробив півколо над містом. Вулиці його були заповнені людьми. Потім місто сховалося під крилом, літак пішов на посадку і нарешті торкнувся колесами землі.

Впритул до літака під'їхав «б'юїк». Усі четверо сіли в нього: американський офіцер — поруч з водієм, друзі — на задньому сидінні.

Коли машина рушила, офіцер обернувся й попередив:

— Запам'ятайте: ви партизани із загону Бровича.

По вулицях, певно, до центра міста плив суцільний людський потік. Люди були з гвинтівками, ручними кулеметами, автоматами, гранатами; вони несли полотнища, портрети, плакати, червоні прапори. Мелькали постаті жінок, одягнутих у чоловічі костюми. З дорослими йшли діти. Величезне людське море плескотіло, шуміло, співало, раділо. Машини, затиснуті в живому людському морі, ледве-ледве посувалися вздовж вузьких тротуарів.

На площі Терезії — головній площі міста — «б'юїк» зупинився: їхати далі було неможливо.

З репродукторів голосно лилися знайомі радянські мелодії.

Навколо лунала чимсь знайома, чимсь дуже близька і в той же час незрозуміла мова.

— Живіо СРСР! Живіо!.. Живіо!.. — скандували тисячі голосів.

— Що відбувається? Що за торжество? — ні до кого не звертаючись, поцікавився Ожогін.

— Зараз дізнаємось. — І офіцер вийшов з машини. Через хвилину він знову сів на місце. — Все зрозуміло — впав Берлін, — байдуже промовив він і звернувся до шофера: — Рушайте. Сигнальте сильніше й рушайте.

Гаряча радість заповнила серце Микити Родіоновича. Він подивився на Андрія, на Аліма По виразу облич, по блиску очей без слів можна було зрозуміти, що відбувається в душі кожного з них.

Офіцер сказав: «Впав Берлін». Він не додав, що впав під ударами радянських військ, але це було ясно.

«Ось де довелося відчути радість перемоги! В Югославії, в Белграді… — подумав Микита Родіонович. — Наші воїни принесли визволення Софії, Бухаресту, Белграду, Будапешту, Варшаві. Вони увірвалися в лігво фашистського звіра, увірвалися туди, звідки прийшла війна. Переможні прапори армії-визволительки майорять тепер майже по всій Європі».

«Б'юїк» знову зупинився. Чоловіки, жінки, старики, підлітки, взявшись за руки і дружно наспівуючи веселий мотив, виконували колективний національний танок «Коло». Як тільки величезний живий ланцюг раптом розпався на велику кількість дрібних кружків і утворився прохід, шофер рушив далі.

Незабаром машина зупинилася на малолюдній вулиці, біля тінистого скверу. Супровідник вийшов.

— Погуляйте. Я зараз, — сказав він, пересік вулицю і зайшов у малопримітний, двоповерховий будинок.

Ожогін, Грязнов і Ризаматов теж вийшли з машини і попрямували у сквер. Вузенька, всипана свіжим піском алея йшла мимо кількох могил. По написах, зроблених на чорних дощечках, було видно, що тут поховані югославські партизани і бійці Радянської Армії. На кожній могилі жевріли лампадки. Друзі зняли кепки й кілька хвилин постояли мовчки.

— Хеллоу! — гукнув офіцер. Він стояв біля «б'юїка» з невідомою людиною в цивільному одязі. — Ідіть сюди!

Незнайомий був кістлявий і невисокий на зріст. На вигляд йому можна було дати за п'ятдесят.

— Прошу за мною, — сказав він.

Американець попрощався й заспішив на аеродром, де його чекав літак.

Друзі, йдучи за незнайомим, зайшли в будинок, де вже побував офіцер, що супроводив їх, і піднялися на другий поверх.

У першій кімнаті, куди вони потрапили, стояли дві широкі тахти, кілька крісел, круглий стіл, накритий важкою оксамитовою скатертю. Стіл прикрашала велика мармурова ваза з живими квітами. На відкритих вікнах колихалися від вітру легкі шовкові занавіски.

— Вас попереджали, за кого себе видавати? — спитав незнайомий, коли друзі сіли.

— Так, — відповів за всіх Ожогін. — Ми партизани із загону Бровича.

— Як потрапили до загону — знаєте?

— Знаємо.

— Врахуйте, що загін Бровича тут поки що мало відомий: він ще не зійшов з гір.

Незнайомий докладно розповів, де оперував загін, з кого він складався, які бої провів з гітлерівцями, як загинув його командир Брович і хто його замінив.

— Це на всякий випадок, — додав він. — А зараз ви матимете можливість побачити містера Кліфтона, який знає вас як Юпітера, Сатурна й Марса.

Незнайомий зник у дверях і повернувся в супроводі людини, набагато вищої за нього на зріст, з великою головою і вузьким обличчям. Ставши посеред кімнати і глибоко засунувши руки в кишені, Кліфтон холодно, з гидливою міною кивнув у бік гостей і відразу заговорив по-англійськи, його промова була короткою. Переклав її незнайомий. В Белграді друзі не залишаться, а поїдуть у Загреб. Післязавтра, вже в Загребі, їм вручать документи, які підтверджуватимуть їх «участь» у народно-визвольній боротьбі югославських партизанів з фашистськими загарбниками. Бравірувати цими документами в Загребі особливо не варто. Із Загреба місцева влада відправить їх радянським літаком на батьківщину.

Аудієнція закінчилась. Кліфтон, очевидно задоволений тим, що йому не задали жодного запитання, кивнув так само, як і при зустрічі, і вийшов.

До Загреба потрапили пізно ввечері наступного дня. Той самий «б'юїк» зупинився на набережній Сави.

— Бачите он той будиночок? — супровідник показав

Пальцем на маленький котедж, який стояв кроків за двісті. — Там живе якийсь Марко Рибар. Він учитель, комуніст, усю війну партизанив. Добре володіє російською мовою. Вам треба самим попроситися до нього на ночівлю. Мені з вами показуватись незручно.

— А якщо він не пустить? — спитав Грязнов.

— Говоріть з ним по-російськи. Росіяни для нього —