Таємні стежки - Георгій Михайлович Брянцев

Перекладач почервонів. Неважко було догадатись, що, він допустив помилку.

— Ніякого Гольдвассера тут немає, і цей пан, — американець кивнув у бік перекладача, — щось наплутав. Якщо ви хочете знати моє ім'я, я вам можу його назвати, це не таємниця. Мене звуть Альбертом. Але це значення не має. Давайте приступимо до справи. Ви вже обміркували питання, чим виправдаєте перед Совєтами своє перебування в Німеччині?

Ожогін доповів про розмову, яка мала місце в Юргенса.

— Все це не годиться, — нетерпляче похитав головою американець. — Зовсім безглуздо: потрапили в полон. А далі що? Де були весь час? Що робили?.. Ні, це не те, не те! Так не піде. Лій вигадаємо що-небудь розумніше. Не можна допустити, щоб на вас упала підозра, це до добра не приведе. Що, коли ви з'явитесь у Росію з документами югославських партизанів?

Американець пояснив свою думку. Вони могли потрапити в полон до німців у різний час: одного вивезли до Югославії з німецькими військами як вантажника на автомашинах; другого ув'язнили в табір де-небудь в Австрії, на кордоні з Югославією, і він утік з табору й потрапив до партизанів; з третім трапилось теж що-небудь подібне. До партизанського загону вони один одного не знали і зустрілися лише там.

Друзі закивали головами.

— Я гадаю, що такий варіант найбільш прийнятний. Своє перебування в німецькому полоні вам треба скоротити до гранично мінімального строку. Не заперечуєте?

Ніхто не заперечував.

— До цього питання повертатися більше не будемо. — І американець рухом олівця викреслив це питання з числа інших, занесених у блокнот. — Підемо далі…

Він сказав, що по приїзді в Москву треба буде відшукати за адресою, яку він повідомить, надійного, довіреного чоловіка, на прізвище Блюменкранц. Коли вони впевняться, що перед ними саме він, а не хтось інший, треба попросити його позичити восьмий номер журналу

«Війна і робітничий клас» за цей рік. Якщо він принесе журнал і порекомендує прочитати редакційну статтю, можна говорити з ним відверто.

— Про що? — поцікавився Грязнов.

Головна мета візиту до Блюменкранца полягатиме в тому, щоб розробити спосіб дальшого зв'язку. Блюменкранц забезпечуватиме їх засобами до життя і допоможе знайти роботу, якщо на шляху до цього виникнуть труднощі. Адресу й прізвище його треба запам'ятати. Американець ще щось викреслив у своєму блокноті.

Він вважав, що друзям після повернення до Радянського Союзу в першу чергу слід зайнятися влаштуванням своїх особистих справ, вибором місця проживання й роботи. Він не обмежує їх ніякими строками, не ставить ніяких умов — вони можуть поселитися, де їм забажається.

Після того як вони остаточно «осядуть», можна буде говорити про практичну розвідувальну роботу, тому в даний момент він не бачить необхідності ставити перед ними якісь завдання. Вони визначаться залежно від службового становища кожного. І, крім того, те, що актуальне зараз, завтра, можливо, не матиме ніякого значення. Час і міжнародне становище підкажуть, що і коли доведеться робити. Слід пам'ятати головне: війна майже закінчена і те, що було добре у військовий час, буде непотрібним і недоречним у мирний. Паролі залишаються ті ж самі.

— Коли ви гадаєте нас відправити? — спитав Ожогін. — Хоча б орієнтовно.

— Я скажу точно — першого травня.

— Ми маємо право взяти з собою особисті речі?

— Будь ласка.

— Ви з нами ще будете розмовляти?

— Не бачу в цьому потреби. Коли у вас є якісь питання, давайте вирішимо зараз.

— Ми самі виїдемо?

— Ні.

Американець пояснив, що першого травня вранці, годині о п'ятій-шостій, до них прийде його людина, у військовій формі, в званні лейтенанта. Вона буде супроводжувати їх до Югославії і там зв'яже з необхідними людьми. На цьому її функції обмежаться. Розмова закінчилась. Друзі попрощалися з Гольдвассером, який назвав себе Альбертом, щоб уже ніколи з ним більше не зустрічатись.

XXI

Зацвіли сади. Зацвів і сад Вагнера. Яблуні й жасмин у біло-рожевому весняному вбранні мали святковий вигляд. Над квітами в чистому, запашному повітрі дзвеніли бджоли.

Вагнер вийшов у свій сад. Озброївшись заступом, він почав підчищати доріжки, розпушувати стужавілу за зиму навколо дерев, на грядках, клумбах землю, але колишнього захоплення роботою, що приносило радість і задоволення, не було. Старий часто припиняв роботу і, спершись на заступ, замислювався, його, стару людину, лякала майбутня самотність. Друзі, до яких він звик, яких полюбив, залишали його. А його син, про якого він думав дні і ночі, був ще десь далеко. Та й чи повернеться він додому?

Вагнёр очистив доріжки від торішнього гнилого листя, посипав їх жовтим піском і розпушив землю навколо яблунь.

Опівдні до нього на допомогу прийшли друзі. Клумби і грядки були скопані й приведені в порядок.

Увечері з'явився Генріх Фель. Він змарнів, схуд. Коли Микита Родіонович спитав, як йому живеться, Генріх ухилився від відповіді і заговорив на іншу тему. Слідом за ним прийшов Абіх.

За столом під час вечері обмірковували майбутній від'їзд друзів.

— Я гадаю, що й нам тут стирчати нема чого, — заговорив Абіх.

— Тобто як? — здивувався Вагнер.

— Дуже просто. Один будинок і сад не дадуть тобі щастя. Треба йти туди, де буде створюватись дійсно вільна демократична Німеччина.

Гуго зачепив болючу тему. Звичайно, і будинок, і сад, і пам'ять про світлі й важкі дні, проведені тут, ще не можуть дати сили для того, щоб жити. А що, коли Гуго має рацію?

— Я не згоден з Абіхом, — перервав думки старого Фель. — За вільну демократичну Німеччину можна боротись і тут.

До Генріха приєдналися Ожогін і Грязнов.

— Так, можливо, що саме тут ми принесемо більше користі, — погодився Вагнер.

Пізно вночі, коли Ожогін, Грязнов і Ризаматов зайнялися укладанням речей, в мезоніні з'явився Альфред Августович з чемоданом у руці. Він приніс цінності, залишені на зберігання його племінником.

Зав'язалася суперечка. Микита Родіонович категорично відмовився брати золото. Вагнер наполягав.

— Ці цінності належать Росії, — сказав він. — Поверніть їх своїй Батьківщині.

— А що ви скажете племіннику, коли він приїде сюди?

Вагнер похмурнів:

— Мені не важко буде виправдатись арештом і хазяйнуванням у будинку сторонніх людей.

— Все одно, — сказав Ожогін. — Взяти золото ми поки що не можемо. Ми не знаємо, як складуться обставини нашого повернення. А рискувати нам не можна.

Прийшли до висновку, що золото буде надійно сховано в будинку Вагнера і при першій-ліпшій нагоді повернено Радянському Союзу.

Рано-вранці на машині Ожогін, Грязнов і Ризаматов прибули на аеродром.

З-за лісу блиснули перші промені сонця. Вони залляли величезну галявину і осяяли групу літаків, розміщених уздовж забетонованої доріжки.

— Прошу, панове! — сказав офіцер