Спалені обози - Євгеній Григорович Куртяк

— Даєте візу?! Чи ні?!

— Угу… угу… — мимрив Петрушевич, мацаючи добре розвинуте підборіддя. — Що ж, пане Вітовський, дійте на власний глузд, але щоб не було нарікань.

— Я дію не на власний глузд, а на користь армії.

— А який стан на інших відтинках фронту? — Петрушевич круто змінив розмову, бо… Бо з Вітовським ліпше не зв’язуватися. — В Стрию? Під Жовквою? Сокалем? Рава-Руською?

— У міру поступлення звідомлень з фронту я негайно буду інформувати пана президента.

Петрушевич насурмонився: Вітовський що, глумиться наді мною? Чи це звичайна етика? Але чому натиснув «пана президента»? І Петрушевич буркнув:

— Ну гаразд!

— Зачекайте! Хвилиночку! Іще одне: я таки не покидаю своєї гадки змінити Мишковського. Нам потрібен начальник штабу кмітливий, розторопний, рішучий.

— Пане Вітовський, не все зразу…

— Здається, не хто інший, а саме ви, пане президенте, наполягаєте, щоб до початку Мирної конференції в Парижі звільнити Львів.

— Так, наполягаю.

— А щоб звільнити Львів…

— Так, так! — скрикував Петрушевич. — Але я, однак, не наполягаю стинати старшинам голови!

— Або Мишковський, або я!

— Це шантаж!

— Це бажання взяти Львів!

Зв’язок обірвався. Рука Петрушевича, як і душа, повисла з трубкою в повітрі. О паскудне каченя!.. Та що вчиниш, доводиться терпіти. І хоча мусив терпіти крутий норов Вітовського, багато де в чому поступатися, вдаватись до компромісів, проте не міг не визнати, що в даний критичний момент голос Вітовського — вагомий голос. Його люблять стрільці, він домігся, що зараз в армії є понад сімдесят тисяч мобілізованих, він, зрештою, беззастережно поклав своє життя на вівтар Республіки. Отже… Отже, Євгене, треба негайно скликати Національну Раду, аби всім миром виробити подальшу програму.

І він скликав її. Нагально! Перша сесія Національної Ради розпочала роботу відразу ж після Нового року, в гості до Станіслава прибули представники Наддніпрянської України, а також Угорської та Буковинської, тобто Закарпаття й Буковини. Першим — першочерговим — президент Петрушевич поставив питання про возз'єднання ЗУНР і УНР.

— Ми в окружному становищі,— відкриваючи сесію, говорив Петрушевич. — 3 одного боку — війна з поляками, а з другого — страйки урядників-поляків, котрі намагаються кинути нашу молоду державу в стан безладдя. В такий спосіб поляки ще раз показали, що вони тут чужий елемент. Жиди тримаються нейтрально. Отже, вихід у нас один — злука Західно-Української Народної Республіки з Українською Народною Республікою. Україна повинна бути єдиною, а не розколеною! Це, власне, споконвічна мрія нації. Слово за вами, панове!

Прем’єр Голубович зазначив, що попередній, підготовчий, такий договір був уже підписаний 1 грудня минулого року у Фастові між делегатами Національної Ради і Директорії.

— Але тут, панове, є одна деталь, — провадив далі Голубович. — Виходячи з історичних умов, котрі склалися віками, ми просили для Галичини територіальної автономії.

І фраза його стала лихою іскрою… Хтось завважив, що з 527 мандатів майбутнього парламенту злученої України галичанам дають лишень 65. І спалах обурення не знав меж: як? На 6,5 мільйона населення Галичини тільки 65 мандатів? А на Київську губернію аж 50?

Ціною неймовірних зусиль Петрушевичу вдалось, однак, пригасити полум’я пристрастей, щоби воно не переросло в спопеляючу пожежу… Комісії було доручено остаточно відредагувати акт про майбутню злуку, а відтак уже затвердити.

Друге питання — не менш пекуче: про землю — реформу і закон. Вітовський одним з перших промовців загострив увагу всіх: якщо нічого не ухвалити, якщо не забезпечити селянські господарства насінням, Галичині загрожує голод. Його, як завжди, слухали з глибокою повагою, кожне слово сприймали вельми уважно, але… але далі кожен висловив свою думку: одні раяли здавати грунт малоземельним і безземельним в аренду, інші обстоювали парциляцію багатих панських і церковних маєтків; найкрутішими були треті: зробити так, як більшовики в Росії: вся земля — селянам! Були й четверті, п’яті — був класичний шарварок. Та все ж кінець кінцем дійшли згоди. Закон гласив: усі землі Республіки стають добром народу…

А на закінчення своєї роботи сесія остаточно схвалила акт злуки ЗУНР та УНР.

У ці дні прибилася до Станіслава втішна, багатообіцяюча звістка: стрільці під орудою полковника Курмановича відкинули противника від Сокаля, вибили з Жовкви, взявши чимало полонених і великі трофеї… Що ж, — міркував Петрушевич, — мабуть, не помилявся Вітовський, твердячи, що Курманович чогось та вартий. Отже, є справжні командувачі. Треба тільки дочекатися того дня, коли злучаться ЗУНР і УНР. Усе тоді буде інакше, все піде на лад.

Засніжений сонний ранок натужливо, неохоче продирав очі. В кімнаті було сіро й холодно. Уже котрий день Ярославові не хотілося йти на службу, не хотілося й зараз. Дратувала нерішучість уряду, постійна демагогія, солодкі слова в очі й повна протилежність поза ними, — Ярослав німо потупився в стелю. І взагалі він чомусь був не в настрої.

— Ти чимось невдоволений? — обережно спитала Оксана, прижмурюючи очі, начеб їх різало сонце.

— Чому? Ні…

— Мовчиш, мовчиш… — вона схилилася над ним. — Може, тобі не подобається, що я найняла кімнату на двох?

— Це якраз дуже добре.

— А про що ти думаєш? — І зірвалось ревниво-дражливе: — Мабуть, шкодуєш, що з тобою не Стася?..

— Не говори дурниць!

— То чому ж ти якийсь такий далекий?

— Хіба мало клопотів? — Боже, як йому не хотілося зараз розмовляти. — Я весь час бачу матір… Вона дуже плакала, коли нарешті уздріла мене. І не хотіла відпускати. Це страшно…

Оксана ласкаво гладила рукою його щоки. Рука шорстка, і її приторк був для Ярослава неприємним.

— Ти не винен перед нею.