Спалені обози - Євгеній Григорович Куртяк

— Це… це… — почав заїкатися Ярослав, не зводячи погляду з дівчини. — Це хата Остроглядів?

— Так.

— А ви Тетяна? — спитав Вітовський.

— Так, Тетяна.

— Я від Вайди, — Вітовський приступив ближче.

— Антона? — аж затремтіла дівчина.

— Антона, — підтвердив Ярослав, заслонивши Вітовського. — Він щиро вітає вас. Ми бачили його, розмовляли з ним, зараз він під Львовом, у Винниках.

— Вайда передав вам свою адресу, — тепер Дмитро заслонив Грицана. — Прошу — можете йому написати.

— Антон, — наче в забутті прошепотіла дівчина. — Антон… А більше нічого не переказував?

— Аби ви ждали його…

— Угу… угу…

Ярослава жахала її врода, і він поплив очима по вбогій хаті, де скромно стояли старомодне широке ліжко, висока скриня, дві лавки попід стінами, велика селянська піч і швейна машинка фірми «Зінгер».

«Львів, Тернопіль і нарешті Станіслав, — носилось в голові Вітовського. — Вже третя столиця за два місяці… Здається, ще жодна держава світу так не міняла центру-осідку…»

Стовбичачи над Петрушевичем, котрий чипів похмуро й скульчено за дубовим столом, вимостивши поперед себе бліді руки та нервово покусуючи тонкі губи, Вітовський знов різко заметав камінь-словами:

— Мишковський вас обманює! Він взагалі усіх обманює! Невже ви досі, пане президенте, не збагнули, що його офіційні повідомлення у часописах наскрізь брехливі? Якщо вірити Мишковському, то під Львовом усі поляки вже перебиті! А насправді ж поляки обстрілюють нас.

Петрушевич поворушив тонкими пальцями, відтак підняв очі — очі дипломата, в яких нічого не можна прочитати.

— Що ви радите?

— Дайте людям землю! І вони будуть її захищати. Це єдине може нас врятувати. Ми ж обіцяли людям землю.

— Я не диктатор.

— Переконайте Національну Раду, Державний секретаріат, що це єдиний вихід з того становища, яке склалося. Кожна людина за щось жертвує своїм життям, чи то за ідею, чи за хліб. Дайте людям землю, а тоді вже люди щось вам оддадуть.

— Все те не так просто…

— Зате настане день, коли буде пізно! Нерішучість уряду породжує недовіру загалу, зволікання примушує той загал задуматися: а чи той в нього уряд? Ви, пане президенте, замислювалися над цим?

— Можливо, маєте трохи рацію. Однак же люди повинні зважити на ситуацію. Ми ж відіслали звернення нашого уряду до коаліції держав Антанти, ми ж виразно сказали, що наш край зруйнований, як і виразно сказали, щоб Антанта примусила Польщу забрати свої військові сили з Галичини. А вже тоді будемо вирішувати оце болюче питання про землю.

— Ну, повірте ж мені,— Вітовський вже говорив так, ніби вибився з сил, — що кожна людина жертвує своїм життям в ім’я чогось. Отже, зараз питання питань — земля!

— Вірю вам, погоджуюся з вами, але все це може полагодити лише Національна Рада, — вперто стояв на розпутті Петрушевич, даючи зрозуміти Вітовському, що розмова закінчена і подальші дискусії безнадійні.

— Тоді нам нема про що говорити! Але закарбуйте в своїй голові, що вас виженуть з цієї землі. Закарбуйте! І як будете драпати до Відня чи підете на той світ, згадайте мої слова! Так буде! І вам, і Левицькому, і Голубовичу!

Вітовський люто, з презирством ще раз глипнув на Петрушевича і, не попрощавшись, траснув за собою дверима. Петрушевич знов понуро опустив голову: біда, коли біля державного керма стають отакі буйні люди, яким бракує витримки, солідної орієнтації в ситуації. А можливо, Вітовський каже правду про становище під Львовом? І Петрушевич зв’язався по телефону з Омеляновичем-Павленком.

— Що на фронті? Зокрема, під Львовом?

— Ми успішно стримуємо наступ ворога, — спокійно і впевнено доповідав той з Бережан.

— Успішно стримуємо… — промимрив Петрушевич, а далі закричав: — Не стримувати треба, а наступати! Вісімнадцятого січня відкривається в Парижі Мирна конференція — ми повинні взяти Львів!

— Докладаємо зусиль…

— Наступати треба!

— Стримаємо наступ і підемо в контрнаступ…

— Доповідайте щодня!

І поклав трубку. То що ж робити? Кого слухати? І яким буде цей новий 1919-й? Що принесе? Де вихід? Треба… Так! Лише злука ЗУНР з УНР може нас врятувати… Злука! Тільки злука, всі вважають Галичину П’ємонтом, звідки почнеться національне відродження. Тож кого слухати?

Петрушевич почувався самотнім. Раніш хоч дружина була розрадою, а після її смерті він мов без рук. Ні, Леокадія не була політиком, не була навіть особливим ерудитом, але добрі сімейні стосунки, сімейний затишок мав для нього неабияке значення. Він скорбно зітхнув і заглибився в справи. Під вечір задеренчав телефон.

— Це — Вітовський, — почув у трубці далекий сухий голос. — Пане президенте, я бачу потребу змістити полковника Стефаніва.

— Змістити? — сторопів Петрушевич. — Полковника Стефаніва? — Він аж зіщулився, наче хтось намірився виплеснути йому в лице горня води.

— Саме так, — підтвердив Вітовський. — Натомість командувачем львівської групи поставити полковника Осипа Микитку. Хоч йому вже десь п’ятдесят, але чолов’яга ще гожий. Скромний, невибагливий в особистому, зате вимогливий в справах стрільців. Зараз він, може, найкращий офіцерський фронтовик. Щирий патріот. Вірить у нашу перемогу, і віря ця послужила, певне, йому в штурмі Сокільників — щойно мені доповів Поточняк, що поляків вибито і село взято. Завдяки Микитці тепер лінія облоги Львова проходить так: Рясна-Руська — Малехів — Кривчиці — Бровар Грунда — Пасіки — Персенівка — Кульпарків — Скнилів — Зимна Вода. Отже, пане президенте, я прошу вашої візи.

— А полковник Стефанів?

— А хіба в нас надлишок старшин? Що ми, не знайдемо йому місця? Армія ж щойно формується.