Катріона - Роберт Льюїс Стівенсон
Коли дівчина порівнялась зі мною, я вдруге побажав їй «доброго ранку», і Катріона стримано відповіла.
— Ви не гніваєтесь, що я пішов за вами? — спитав я її.
— Я знаю, що ви завжди бажаєте мені добра, — відповіла дівчина, потім, спалахнувши, додала: — Тільки навіщо ви присилаєте гроші цьому чоловікові? Не робіть цього.
— Я посилав їх не для нього, а для вас, ви це знаєте.
— Ви не маєте права посилати їх ні одному, ні другому, — мовила вона далі. — Це негарно, Давід.
— Не заперечую. Але разом з тим молю бога, щоб він допоміг цьому кретинові влаштувати все якнайкраще. Катріоно, вам не можна так далі жити; пробачте мені, але цей чоловік не придатний на те, щоб піклуватися про вас.
— Не кажіть мені про нього зовсім! — вигукнула вона.
— Більше нічого про нього казати. Я думаю не про нього, повірте своєму другові, а лише про одне. Весь цей довгий час я був зовсім самотній у Лейдені, навіть навчання не могло заглушити в мені болю і думок про те саме. Потім приїхав Алан, і я ходив з ним на гучні обіди в товаристві військових, але й там мене переслідувала думка про вас, вона не кидала мене й раніше, ще тоді, коли ми жили разом. Катріоно, бачите косинку у мене на шиї? Колись ви одрізали у неї кінчик, а потім викинули. Тепер це ваші кольори, і я ношу їх у серці. Люба моя, не можу жити без вас. О, зробіть так, щоб ми були разом, постарайтеся терпеливо переносити мене! — Я заступив їй дорогу, щоб вона не йшла далі. — Навчіться миритися з моїм характером, благаю вас, — молив я її.
Дівчина мовчала, і в душу мою почав закрадатися смертельний страх.
— Катріоно! — вигукнув я, пильно дивлячись на неї. — Невже я знову помилився? Невже все втрачено?
Дівчина підвела на мене очі і, здавалось, не дихала.
— Ви справді хочете, щоб я стала вашою дружиною, Деві? — спитала вона так тихо, що я ледве почув.
— Так, хочу! Ви ж самі це добре знаєте.
— Я не можу відмовляти вам, так само, як і не відмовляти, — сказала Катріона, — бо була вся ваша з першого ж дня, коли б ви тільки покликали мене з собою.
Ми стояли на пагорбі, що тягнувся вздовж берега. Місце продувалося вітром і було з усіх боків відкрите, нас могли бачити навіть з англійського корабля, однак я став перед нею на коліна просто в пісок, обняв її ноги і розридався. Хвилювання вивітрило у мене з голови всі думки. Не знав, де я і чому такий щасливий.
Пам'ятаю тільки, як вона нахилилася й ніжно пригорнула мене до своїх грудей, а я, мов крізь сон, чув її слова:
— Деві, о Деві, то це правда, що ви так думали про мене? Ви так кохали мене, бідну? Деві, Деві!
Тут Катріона теж заплакала, сльози наші змішалися, і ми були цілком щасливі.
Минала десята година ранку, коли я нарешті усвідомив, яке щастя випало мені на долю. Сидячи поруч з Катріоною, я тримав її руки в своїх, заглядав їй в обличчя, називав її безглуздими, але ніжними словами і голосно, як дитина, сміявся од радості. Ніколи я не бачив кращого місця, ніж оці піщані горби коло Дюнкерка, а поскрипування вітряка здавалось чарівною музикою.
Не знаю, чи довго б ми, забувши про все на світі, милувалися собою, коли б я випадково не заговорив про її батька. Це повернуло нас до дійсності.
— Мій маленький друг, маленький друг, — повторяв я, відроджуючи в пам'яті минуле, — тепер ви моя, назавжди моя, маленький друже, ви вже не належите цій людині.
Раптом Катріона зблідла і відняла од мене руки.
— Деві, заберіть мене від нього! — вигукнула вона. — Я відчуваю щось недобре, він нечесний. Насувається якесь лихо. Мені страшно. Які можуть бути у нього справи з королівським судном? Що в цій записці? — і вона показала мені листа. — Передчуваю, що в ньому криється нещастя для Алана. Розпечатайте, Деві, розпечатайте і прочитайте!
Я взяв конверт, оглянув його і похитав головою.
— Ні, я нездатний на це. Не можу розпечатувати чужі листи.
— Навіть тоді, коли йдеться про порятунок друга?! — вигукнула Катріона.
— Важко сказати, але думаю, що ні. Коли б я тільки знав напевне!
— Вам треба тільки зламати печатку, — наполягала вона.
— Знаю, але не можу цього зробити.
— Дайте сюди листа. Я сама розпечатаю.
— Вам теж не можна, — умовляв я її. — Вам особливо. Лист стосується вашого батька і його честі, хоч ми в ній і сумніваємось. Звичайно, місце тут само по собі небезпечне, не кажучи про корабель, лист до вашого батька і офіцера, який переховується на березі. Офіцер, очевидно, не один, з ним є й інші. Я певен, що за нами стежать. Лист неодмінно треба розпечатати, але не ми мусимо це зробити.
Мене вже почало непокоїти передчуття якоїсь прихованої небезпеки, коли я раптом помітив Алана, що повертався додому один серед піщаних пагорбів. Військовий мундир надавав йому бравого вигляду, але я не міг не здригнутися, коли подумав, як мало допоможе йому цей мундир, коли його спіймають, кинуть у човен і одвезуть на борт «Морського коня» як дезертира, заколотника і засудженого вбивцю.
— Ось той чоловік, — сказав я, — що має право розпечатати листа або ж не робити цього, як він вважатиме за потрібне.
По цьому я гукнув Алана, і ми з Катріоною підвелися, щоб він міг нас побачити.
— Коли це правда, коли це нове безчестя, то чи зможете ви перенести його? — допитувалась дівчина, проймаючи мене іскристими очима.
— З таким запитанням до мене зверталися ще тоді, коли я вперше вас побачив. І як ви думаєте, що я відповів? Сказав, коли любитиму вас, як любив тоді, — о, тепер я люблю вас ще більше! — то одружуся з вами хоч з зашморгом на шиї.
Кров прилила до її обличчя; вона ступила до мене зовсім близько, взяла за руку і пригорнулася. Так ми і стояли, коли підійшов Алан.
Він і
