Маруся - Василь Миколайович Шкляр

Вона зайшла не до хати, а до млина, де з широких сіней одні двері вели на ту половину, в якій мололося, а другі — до кімнати приїжджих, котрі дожидали своєї черги на мливо, — тут була навіть піч, під стіною стояла широка лава, крізь два маленьких віконця сіялося, наче борошно, імлисте світло. Маруся, в чому була — у кожушку, чоботях, шапці, — так і впала на лаву, не чула, як зайшов Гнат Свербивус, як підклав їй під голову подушку й накрив суконною киреєю.

Та минула всього лиш мить — хай година, од сили дві, як вона почула голос із далини: «Тікай!» — і думала, що це сон, аж то Гнат Свербивус торсав її за плече.

— Большаки! Їдуть сюди.

І знов Марусі довелося сісти на Сірого, якого Гнат Свербивус не розсідлував, наче знав, що спочинок буде короткий. Уже сидячи верхи, вона побачила кіннотників на містку через Киршу, потім угледіла їх на дорозі, що вела до млина через ліс, і зрозуміла, що це не випадковий наїзд — москалі брали хутір в оточення. Треба було хутчій іти на прорив, це зрозумів навіть Сірий — він з короткого розгону перескочив тин, але з того боку, в який повернула його Маруся, рідколісся перетинав широкий рів, що зберігся тут із давніх-давен разом з валами. Її вже помітили, бахнули постріли, кулі залопотіли в гіллі дерев, та Сірий рівно і плавно злетів понад ровом, Марусі здалося, що вони із Сірим зависли в повітрі під прицілом сотень рушниць, а коли кінь, торкнувшись землі, раптом посунувся вниз, вона подумала, що в нього влучила куля. Але ні, то земля на гребені рову обвалилася під копитами, Сірий на зігнутих ногах прикро осунувся вниз, а до них уже бігли з диким галайканням спішені москалі, і тоді Маруся дістала з кобури наган — не вихопила, а вийняла його поволі, без поспіху, лишаючи собі краплю часу на роздум, адже бачила велику несправедливість у тому, що раптова смерть не відпускає людині навіть хвильки для останнього слова чи думки. І саме хвилевий розмисел не дав, не дозволив, суворо заборонив їй пустити кулю собі у скроню, не тому, що це був тяжкий гріх — відбирати у себе життя, а через те, що якась невидима сила зсудомила її руку, дихнувши на неї холодом незглибимої таїни.

— Нє стрєлять! Нє стрєлять! — верещало десь поміж сосон, і перед тим, як її скрутили, Маруся побачила, що Сірий поволі зіп’явся на ноги. Живий, неушкоджений, він винувато опустив голову, і в його сивих очах було стільки смутку, що Маруся відчула, як у її грудях прокидається серце. Та навіть тоді, коли напасники заломили їй руки, вона не чула ні болю, ні страху, тільки доймала гостра нудота від їхнього хекання. Так ще, буває, нудить від близького подиху смерті.

Один москалюга, вхопивши за шлик, зірвав з неї шапку, і стонадцять очей випнулося з орбіт від дива й переляку — золота коса затріпотіла в повітрі; вони полювали на цю косу, здобути її разом з головою було їхнім завданням, але ніхто не сподівався захопити отаманшу саме зараз, і тому, начувані страшних дивовиж про її відьомську силу, вони від несподіванки більше злякалися, аніж зраділи. І навіть те, що побачили таку юну дівчину, кидало їх у моторош, адже тільки справжнісінька відьма-карга могла перекинутися в юнку із золотою косою.

Тут підоспів верхівець у чорному бушлаті та безкозирці, він хотів під’їхати до Марусі впритул, так, щоб кінь ткнувся у неї мордою, але норовистий жеребець різко спинився за два сажні до дівчини, ніби вперся головою об якусь невидиму стіну.

— Так вот ти какая! — вигукнув командир Осназу Мозолін з напускною веселістю, але таким тремким голосом, наче сапнув повітря більше, ніж могли вмістити його легені.

Маруся бачила цього верхівця через бінокль у першій трійці колони, тому прикро здивувалася, що він живий; на лобі у нього, на околиші безкозирки, було вибите тавро «Грозящий» — назва судна, на якому служив колишній балтієць, але й тепер він усім своїм виглядом намагався бути гідним цієї грізної назви.

— Ти вєдь Маруся?

Вона мовчала, вона навіть не дивилася на Мозоліна, а прислухалася до чогось іншого, тільки не до нього, не до Мозоліна, і на її вилицюватому обличчі блукала загадкова усмішка.

— Я тєбя рускім язиком спрашіваю, ілі ти нє панімаєш па рускі?

Її погордлива усмішка вивела його з рівноваги, і він закричав:

— Прівєдітє сюда старіка!

— Не треба, — сказала вона. — Я Маруся. Хіба не видно?

І раптом засміялася вголос, аж коса її затріпотіла немов на вітрі.

Він десь чув, що сила відьом найчастіше схована у їхньому волоссі.

— Акінфєєв!

— Я! — вискочив наперед кацапчук у блідо-зеленій ватянці.

— У тєбя сабля самая острая. Атрєж єй касу!

Акінфєєв намотав косу на руку й різонув по ній шаблею при самому корені. Під дикунський ґелґіт він потряс у повітрі відтятою золотою косою.

— Атнєсі і брось в рєку! — звелів Мозолін.

— Зачєм? — не зрозумів Акінфєєв.

— Потом узнаєш.

— А можєт, сжечь? — йому не хотілося йти до річки, він боявся, що проґавить найцікавіше.

— Я тєбє рускім язиком сказал: бросіть в рєку!

Акінфєєв побіг.

— Пастой!

— Слушаюсь!

— Паіщі там во хлєву вожжі! Да подліннєє!

Презирлива усмішка не сходила з Марусиного обличчя, і це доконало Мозоліна: вони тут усі метушаться, хвилюються, а ця відьма їх мовби не помічає, вони для неї порожнє місце. Стоїть без коси, обстрижена, та ще й насміхається. Мозолін ніби вперше побачив, що отаманша зодягнута по-чоловічому, ще дужче обурився і наказав роздягнути її. Вони стягли з Марусі кожушок, роздерли на грудях сорочку до голого тіла, хотіли зняти усе до нитки, але Мозолін їх зупинив:

— Хватіт! А то савсєм мазґі папливут, вашу мать…

Вона стояла на холоді вільно, не щулилася, не трусилася, не затулялася від захланних очей, бо за останні дні вже так звикла до цього проклятого холоду, що не чула його. Тим більше вона не йняла сорому, адже не бачила тут живої душі, якої можна було соромитися, хіба що Сірого, але Сірий винувато опустив голову, і в його сивих очах було стільки печалі, що Маруся знов почула своє серце.

— Акінфєєв, ти вожжі пріньос? Маладєц! А