Маруся - Василь Миколайович Шкляр
Колона рушила далі. Вершники злегка погойдувалися в сідлах, а той, що був у шкірі, не їхав, а плив, — його високий жеребець золотистої масті чудно переставляв ногами, і Санько здогадався, що то іноходець. А якщо відстань дозволяла розгледіти такі штуки, то куди ще зволікати? Санькові здавалося, що саме підоспів момент привітати гостей, але цю межу знала тільки Маруся. Залежно від кількості ворога, від того, чи він кінний, чи піший, вона безпомильно вгадувала ту межу, той поріг, на якому під лобовим прицільним вогнем москалі завжди кидалися врозтіч. Бо якщо, не втримавши нерви, почнеш їх завчасно сікти далі, ніж треба, вони зможуть розсипатися в розстрільну й, оговтавшись, учинити скажений спротив. А підпусти впритул, ближче за ту межу — чого доброго, згарячу кинуться врукопаш і тоді ще не вгадано, чиє буде зверху. «Відчувати цю межу — це навіть не військовий хист, — казав про Марусю її ад’ютант, колишній прапорщик царської армії Василь Матіяш, — це щось набагато більше». — «А що?» — допитувалися козаки. — «Голос», — відповідав Матіяш. — «Який ще голос?» — «Згори». — «Якої гори?» — козаки, нічого не розуміючи, зводили очі до неба. Матіяш роззирався довкола, наче боявся, що їх хтось підслухає, і нарешті казав: «З горбулівської. Голос із Дівич-гори».
— Вогонь! — це був голос Марусі — не з гори, не з неба, не з-під землі, він вихопився з її грудей, майже тихий, але закличний голос, за який Санько (він лиш тепер зізнається собі в цьому) готовий умерти — не за Україну, не за землю, не за волю, а тільки за цей найдорожчий у світі голос, що зринає з її грудей, з її пташиного горла, з її губ, губ, губ, до яких Санько ніколи не доторкнеться, він навіть у думці собі цього не дозволить, але він навчився цілувати її у голос, у цей голос, який для Санька й зараз не потонув у клекоті кулеметів, у дикому іржанні коней, у суцільній пальбі рушниць, у пострілах Санькової карабінки, до якої він пригорнувся щокою, наче до дівчини, і його бідне серце тьохкає і завмирає від цього припадання до рушниці-любки. Вона у нього дуже красива: горіхова кольба гладесенька, як дівоча щока, і вигин у неї біля замка надзвичайно красивий, тонкий, як шия в лебідки, і дуло воронової сталі струнке, гладесеньке, приємне на дотик, хоч буває холодне, буває тепле, а буває гаряче, як ось тепер. Маруся безпомильно вгадала межу наближення ворога, червона кіннота під густим вогнем спершу збилася в купу, передні коні здибилися, заточилися, задні налетіли на передніх, деякі впали з диким протяжним іржанням, і це іржання поранених коней Санькові теж нагадувало жіночий вереск, він давно помітив, що ранені чи нажахані коні верещать, як жінки, і Санькові їх було дуже шкода, крик хай і ворожих коней роздирав йому душу, тому Санько ніколи в них не стріляв, хоч іноді й треба було, навіть водилася така бойова команда: «Перший — по людях, другий — по конях!» А ще була незрозуміла для Санька настанова, яку привезли з фронту бувалі в бувальцях кавалеристи: коли на тебе наступає хмара кінноти, то цілитися треба по кінських ногах, а коли вона відступає, тоді стріляй у голови вершників. Така, мовляв, військова наука, і так пише книжка. Але Санько й цього разу не стріляв у коней, він цілився тільки в чорну шкірянку, в бушлати, ватянки, шапки, кашкети, смалив у стовковисько зайд, радіючи кожному влучному пострілу, хоч у тій коловерті не завжди закмітиш, куди лягла куля, де той песиголовець, у якого ти цілив, де ж отой чорний бушлат, що, скалячи зуби, брав на мушку Санька, а тепер невідомо де дівся; той, що був у шкірі, упав, Санько навіть бачив, як жеребець золотистої масті побіг без вершника до річки… до Кирші… Кирша… Кирша… ну й назва… побіг, кумедно викидаючи ноги вперед, бо воно ж — іноходець. А чорного бушлата Санько загубив з очей.
Вершники збилися в купу, чимало їх упало під кулями, а решта таки-так — дали втікача, вони розсіялися полем, дехто подався в бік річки, хтось кинувся шукати прикриття в березняку, але й звідти затарабанили кулемети, вдарили рушниці — то вже дали знати про себе нарвані пилиповчани.
Саме в цю хвилю Маруся мала подати команду «На коней!», бо немає зручнішого моменту рубати ворога, ніж тоді, коли він у паніці рятується втечею — тут і кволіший вершник швидше зарубає дужчого, коли той утікає, ніж навпаки, бо такий закон страху й відваги, казала Маруся, страх п’є отруту, казала вона, а відвага п’є мед.
Вони всі чекали її команду «На коней!», коноводи вже були на голках, але Маруся мовчала. Вона піднесла до очей далековид і побачила те, чого ще не бачили козаки. Там, звідки недавно з’явилася колона кіннотників, тепер виповзала валка підвід, на яких сиділа піхота. Не сиділа — руді, як мурахи, чоловічки вже зіскакували з возів і шнурком тяглися за березняк, у запілля пилиповчанам. А ті, що лишились на місці, хапливо вкопували гармату. Розсіяні вершники попід річкою верталися на свою висхідну позицію.
Соколовці, які завжди билися з власної волі, а не тоді, коли приспічить ворогові, розгублено поглядали то на Марусю, то в дальній кінець дороги, де руханина ставала чимраз помітніша. Треба було відходити, але й кров з носа — попередити пилиповчан, котрі, засівши в березняку, не розуміли, чому Маруся зволікає з атакою. Вони не бачили, що по той бік поля насувається хмара. Посилаючи до них на зв’язок Кулібабу, Маруся дала команду на «повний розсів». У Санька пересохло в горлі. Такий наказ не міг стосуватися лише пилиповецької сотні, це означало, що весь загін розпорошується до нової збірки.
Скочивши на свою кобилу Гальку, Санько лісом узяв праворуч, щоб вийти на березняк тією смужкою поля, яка не проглядалася з боку ворога. За якихось дві хвилини він уже ледве не налетів на верхівця з націленою Санькові у груди рушницею. Якби на ній був багнет, то якраз, холера, дістав би до серця.
— Куди преш, шановний? —
