Квентін Дорвард - Вальтер Скотт
«Це призначено побачення, — подумав Квентін. — Але як мені підійти ближче, щоб підслухати їхню розмову? Шурхіт моїх кроків і шелест гілля, через яке мені доведеться продиратися, викриють мене, коли я не буду обережним. Та я однаково підкрадуся до них, присягаюся святим Андрієм, як підкрадався колись до оленів у Глен-Ізлі. Я доведу їм, що недурно вивчав мисливську справу. Ось вони вже зустрілися. Дві тіні — значить, їх тільки двоє проти мене. Чого лякатися? Однак якщо їхні наміри ворожі, в чому я тепер не сумніваюся, і вони викриють мене, тоді графиня Ізабелла втратить свого бідного друга! Та я був би недостойний називатися її другом, якби не був готовий розпочати бій за неї з дюжиною порогів, не то що з двома. Гаразд! Хіба я не схрестив меча з Дюнуа, найкращим рицарем Франції? А тепер злякаюся оцих бродяг? Тьху! Нехай допоможуть мені бог і святий Андрій, і я впораюся з ними».
Вирішивши так, Квентін з великою обережністю, чого навчило його лісове життя, зійшов на дно русла неглибокого струмка, що іноді ледве покривав його ступні, а іноді сягав до колін, і почав тихенько скрадатися під деревами, що росли вздовж берега, причому дзюрчання води заглушало шум його кроків. (Так і ми в дитинстві скрадалися до гнізда пильного ворона). Шотландець посувався непомітно вперед, поки не почув досить чітко голосів тих, за якими стежив, хоч і не міг добрати слів. Він зупинився під плакучою вербою, яка майже торкалася гіллям води, і, вхопившися за гілку, з усією спритністю, моторністю й силою, на які тільки був здатен, підтягся на дерево й сів між густим гіллям, що зовсім сховало його.
Звідси він побачив, що чоловік, з яким тепер розмовляв Хайреддін, також належав до циганського племені, і, — на превелике розчарування, впевнився, що хоч би як наблизився до них, не зрозуміє зовсім невідомої йому мови. Вони часто сміялися, і Хайреддін підскочив кілька разів, показуючи, ніби він бігав туди й сюди, потім поплескав себе по плечу рукою. З цього Дорвард зрозумів, що він розповідає товаришеві про те, як його побили, перш ніж він утік з монастиря.
Раптом знову почувся тихий свист, у відповідь на який Хайреддін тихо засурмив у свій ріг. Одразу після цього з’явився високий, ставний, подібний до солдата чоловік, що був цілковитою протилежністю до маленьких немічних циган. На солдатові була широка перев’язь через плече, яка підтримувала меч; штани з багатьма прорізами й пишними різноколірними шовковими або шовкового газу буфами були прив’язані не менш як сотнею всяких стрічечок до вузької куртки з буйволячої шкури, на правому рукаві якої була нашита срібна кабаняча голова — герб його начальника. Маленька шапочка, хвацько зсунута набакир, ледве прикривала кучеряве волосся, що, облямовуючи широке обличчя, спускалося до густої бороди завдовжки близько чотирьох дюймів. У руці він тримав довгий спис. З його обмундирування і зброї можна було догадатися, що це один з тих німецьких авантюристів, які були відомі під назвою ландскнехтів (по-нашому списників) і складали за тих часів значну частину піхоти. Ці наймити були звичайно жорстокими й хижими солдатами. Серед них ходив переказ про одного ландскнехта, якого відмовилися взяти до раю через його пороки, а до пекла — через бурхливу, бунтівну, неприборкану вдачу; вони поводились мужньо, не шукаючи собі першого й не уникаючи другого.
— Donner und Blitz![180] — було його першим вітанням мішаною німецько-французькою говіркою, яку ми не можемо тут відтворити. — Чому ти примусив мене протанцювати цілих три ночі, чекаючи на тебе?
— Я ніяк не міг побачити вас раніш, mein Herr[181], — відповів Хайреддін дуже покірливо. — З нами їде один молодий шотландець з такими гострими очима, як у дикого кота. Він стежить за кожним моїм рухом, Він уже підозрює мене і коли про щось дізнається, то вб’є мене й відвезе жінок назад у Францію.
— Zum Henker[182], — вилаявся ландскнехт. — Нас троє. Ми нападемо на них завтра й захопимо жінок без зайвих балачок. Кажеш, що їхні два слуги боягузи? Ну, от ти з своїм товаришем і візьмешся за них, а я — хай мене біс ухопить, коли я не впораюся з твоїм шотландським диким котом.
— Вам це не так легко буде, — сказав Хайреддін, — бо, крім того, що з нас не дуже надійні бійці, цей урвиголова вже встиг помірятися силою з найкращим рицарем Франції і вийшов з честю з такого поєдинку. Я чув від очевидців, що він здорово натиснув на Дюнуа.
— Hagel und Sturmwetter![183] Ти кажеш так тому, що ти боягуз, — мовив німецький воїн.
— Я не більший боягуз, ніж ви самі, — відповів Хайреддін, — але битися не моя справа. Коли ви згодні діяти, як було умовлено, і будете в засідці там, де призначено, гаразд! Коли ж ні, я спокійно проведу їх до палацу єпіскопа, і хай Гійом де ля Марк сам добуває їх звідти, коли тільки він хоч наполовину такий сильний, як хвалився тиждень тому.
— Potz Tausend![184] — вигукнув солдат. — Ми такі ж сильні і ще сильніші. Але ми чули, ніби з Бургундії прислали сотню списників, а це, бачте, рахуючи по п’ять чоловік на кожен спис, виходить уже не одна, а цілих п’ять сотень душ, і, якщо чутка правдива, то нехай мене ухопить дідько, коли вони самі не шукатимуть зустрічі з нами більше, ніж ми з ними; та ще єпіскоп, кажуть, тримає напоготові неабияку кількість піхоти, — отак!
— Тоді чатуйте в засідці біля Хреста Трьох Волхвів або відмовтеся зовсім під цього заміру, — сказав циган.
— Відмовитися?.. Відмовитися від нагоди здобути багату жінку для нашого благородного
