Маленькі дикуни - Ернест Сетон-Томпсон

Калеб був переконаний, що тримав у руках справжні гроші. Отримавши настанови від Рафтена, наступного дня він пішов до Погів.

— Добридень, тату, — сказала Саріанна, яка ще не втратила прихильності до батька.

— Що ти тут робиш? — грубо крикнув Дік. — Тупцяєш по чужій землі.

— Діку, ти забув…

— Забув? Я нічого не забув! — різко перебив Дік Саріанну. — Він мав бути нашим помічником, а натомість став дармоїдом.

— Недовго мені лишилось, сину, — грав свою роль Калеб. Похитуючись, він насилу дійшов до стільця.

— Що з вами, тату?

— Ой, недобре мені, доню. Помру скоро — й вам легше стане…

— Не дочекаюсь, — буркнув під носа Дік.

— Віддав усе, що мав…

— Мовчав би, бо нудить від твого скигління.

— Так, я все вам віддав, та… маю ще дещо на чорний день… Щось мені геть недобре… — морозить.

І Калеб затремтів усім тілом.

— Діку, запали грубу, — сказала Саріанна.

— Геть здуріла! Та яка груба влітку?

— Небагато відклав, — провадив Калеб, — якихось півтори тисячі… доларів, — і він показав пачку зелених папірців.

Півтори тисячі доларів! Ферма коштувала вдвічі дешевше. Від здивування Дік втратив дар мовлення.

— Тату, щось ти мені геть не подобаєшся! — сплеснула руками Саріанна. — Я принесу тобі горілки. А ти, Діку, затопи грубу. В тата аж руки побіліли від холоду.

— Дітки, я вас дуже прошу, киньте дровець у грубу, а то я геть закляк!

За кілька хвилин у грубі палахкотіло яскраве полум’я, аж дихати нічим стало в хаті.

— Ось, тату, горілка. А ось ще й вода, — сказав Дік. Голос його став медовий.

— Дякую, сину… Так от, відчуваю я близьку смерть, а спадкоємців у мене законних немає, тож після моєї смерті гроші забере уряд. Ось я й пішов до адвоката. Він сказав, що в дарчій… на ферму… треба дописати про гроші. Тоді до вас по закону перейдуть гроші.

Калеб зайшовся кашлем.

— Я покличу лікаря, тату, — мовила Саріанна.

І Дік за нею:

— Тату, давайте, і справді приведемо лікаря.

— Зараз мине. Головне, вписати гроші в документ. Він у вас вдома?

— Аякже! У Діка в комоді.

Дік прожогом кинувся по документ.

Старий тремтячими руками перекидав банкноти, ніби лічив їх.

— Так… рівно… півтори тисячі, — голосно промовив він, коли почув, як Дік спускається зі сходів.

— Де у вас перо… та чорнило?

Дік пішов принести пересохлу пляшечку чорнила, а Саріанна шукала перо. Калеб тремтячою рукою взяв документ. Це був той самий папір, через який він став безпритульним.

Калеб рішуче підвівся, ступив крок до груби й кинув папір у полум’я.

Тепер він випростався на весь зріст із рішучим виглядом стояв посеред кімнати. В одній руці він тримав револьвер, а в другій коцюбу.[13] Від його слабкості не залишилось і сліду.

Дік кинувся було за папером, та Калеб навів на нього револьвер. Ще мить — і лист зотлів, а разом із ним Поги втратили всі права на ферму.

— Геть з мого дому! — закричав Калеб. — Геть з моєї землі! — старий тричі вдарив кулаком по столу.

Знадвору почулися кроки. Двері широко розчинились, і до кімнати ввійшов Рафтен, а з ним ще двоє.

— Судде Рафтен, виведіть, будь ласка, цих людей з мого дому.

Калеб дозволив їм зібрати лише свій одяг. І вони поплелись пішки в Дауні.

Тепер Калеб міг спокійно доживати віку в своєму будинку. Рафтен привітав друга з легкою перемогою, а потім нагадав про гроші. Старий квапливо витяг пачку банкнот.

— Ось твої гроші, Вільяме.

Навіть не знаю, як тобі віддячити за таке. Знай, у будь-якій ситуації я прийду до тебе на допомогу.

Рафтен посміхнувся, полічив зелені кредитки.

— Точно!

Так ніколи Калеб і не довідався, що тримав у руках всього лише папірці.

Через тиждень до нього в двері хтось тихенько постукав.

— Заходьте!

В кімнату ввійшла Саріанна.

— Що забула? — сердито запитав старий.

— Тату, ти ж знаєш, що я ні в чому не винна. А ще він мене кинув.

Саріанна розповіла Калебу, як Дік одружився з нею заради ферми, тож жінка йому не потрібна. Він жив розбоєм. Люди не раз погано думали про нього, але насправді він у тисячу разів гірший.

Калеб ніколи довго не тримав на людей зла. Та й він відчував, що Саріанна була з ним щирою, тож незабаром Саріанна знову взялась вести господарство на радість старому.

Пог зник. Не з’являвся більше і безпалий волоцюга. Нарешті у Сенгері стало спокійно.

А через три роки стали ходили чутки, що з американської буцегарні втекли двоє злочинців, яких застрелили під час погоні. Один із них був Дік Пог, а другий, за описом, був кремезним чолов’ягою без