Співробітник ЧК - Олександр Олександрович Лукін

Звелівши продовжувати обшук, Олексій спустився до купальні. Біля неї погойдувався на воді великий рибальський дубок, на якому прибув Сева.

Олексій одв'язав човен і вирушив на острів…

Вибух він почув, коли проїздив повз пристань… Над плавнями палахкотіла червона передвечірня заграва, тихенько погойдувались верби, що вже починали жовкнути. Тінь від них напливала на річку… І раптом Олексієві здалося, ніби і верби, і холодна гладінь річки, і червоні хмари, і прибережні будиночки — все здригнулося, змістилося, як від поштовху, і втратило стійкість. Люди на дебаркадері заметушилися.

Олексій прислухався до гуркоту повільно осідаючого вибуху, намагаючись угадати, де рвонуло. Юнак, мов від холоду, звів лопатки, коли подумав, що цей вибух призначався для штабу, розташованого в тісному оточенні жилих будинків, і що сам він, за планом Маркова, мусив перебувати в цей час там. І Діна знала про це?..

Піщана обмілина, на якій Олексій висаджувався минулого разу, лишилася позаду. Юнак причалив біля тихої заводі, де комиш ріс рідше. Виліз на берег і, вийнявши револьвер, пішов шукати хатину.

В заростях густішали вечірні сутінки. Плавні розм'якли від недавніх дощів, вологий мох цямкав і глибоко осідав під чобітьми. Іноді він рвався, і ноги по коліна вгрузали у багнюку. Олексій просувався повільно, навпомацки, вибираючи твердий грунт.

Почулися голоси. Олексій зупинився. Голоси долинали трохи ззаду і наче згори. Ліворуч тягнувся низький обривистий схил ярка, густо порослий молодими вербичками. Ухопившись за кущ, Олексій виліз наверх, пройшов кілька метрів і побачив задню стіну хатини. В хатині розмовляли.

З хвилину він стояв, намагаючись по голосах визначити, скільки там чоловік. Ось заскрипів невдоволений баритон старого Федосова. Йому голосно і владно відповіла Діна. Вона сказала:

— Звідки ж я знаю! І дайте мені спокій!..

Потім довго буркотливо говорила жінка, мабуть, мати. Інших голосів не було чути. Сева, здається, не обдурив: крім нього, ніхто Федосових не охороняв.

— Ох, і набридли! — з досадою сказала Діна. — Господи, до чого ж набридли!.. — Було чути, як вона підвелася, зачепивши якийсь предмет, мабуть, ящик. — Сидіть, не визирайте, я зараз повернуся…

На протилежному боці хатини гримнули двері. Діна швидко пішла стежкою — Олексій добре знав її ходу…

Безшумно, розсуваючи гілля, він обійшов хатину і, ховаючись у чагарнику, побачив, як Діна зупинилася біля широкого старого пня і, спочатку поторсавши його ногою, легко скочила на нього.

На ній була та сама коричньова сукня, в якій вона прийшла на роботу (очевидно, так квапилася, що не встигла переодягтися), на плечах картата кашемірова хустка, на ногах високі, до середини литок, зашнуровані черевики…

Що не кажи, а дев'ятнадцять років — це небагато навіть для чекіста. Хвилини йшли, а Олексій все не рухався з місця…

Високо підвівши голову, Діна стояла нерухомо на широкому пні. Вітрець ворушив її розплетену на кінці косу, яка блищала начищеною міддю, притискував сукню до високих ніг, і вся її тоненька постать здавалася на вітрі напруженою, мов струна.

Діна до чогось прислухалась.

Раптом крізь шелест дерев Олексій почув далекий, ледве чутний шум, схожий на хрускіт сухого хмизу. Це лунали постріли — то пачками, то довгою кулеметною чергою, то уривчасто, то густо, мовби вдалині хтось люто трощив ногами сухе гілля.

«Смагіни, — промайнуло в голові. — Біля застави бій!»

І вже не вагаючись, стиснувши щелепи, Олексій ступив на стежку.

Скрикнувши, Діна оглянулася.

Він чекав розгубленості, застиглих від жаху очей, жалюгідних недоладних виправдань… Нічого схожого.

— Альошо!

Зіскочивши з пня, вона немов перелетіла відстань, що їх розділяла, з ходу обняла, пригорнулася, потім відскочила, схопила за руки, не помічаючи навіть, що в одній з них він продовжував стискати наган.

— Альошо, ви! Милий!.. Він устиг вас попередити! А я місця собі не знаходила! Альошо, ви герой! Я все чула!..

Найщирішою, непідробленою радістю світились її очі, обличчя, вся вона, збуджена і торжествуюча.

Устиг попередити!.. Отже, з ним не збиралися розправлятися? Принаймні так думала Діна. Значить, перед ним принаймні вона ні в чому не винна!..

Збитий з пантелику, Олексій розгублено мовчав.

— Яку справу зробили, ах, яку справу! — говорила Діна, шарпаючи його за рукав френча. — Адже тільки подумати — штаб! Це найбільший успіх за весь час! І все ви, ви, Альошо! Спочатку карта, тепер ось це! Ви — моя гордість, це я вас знайшла! І ще ж не кінець! Слухайте! Слухайте, що там робиться! Наші вже, напевно, в місті!

Вона чомусь потягла Олексія до того пня, на якому щойно стояла.

— Чуєте?..

І тільки тепер, дивлячись на захоплене обличчя цієї дівиці із її звірячою радістю від того, що вона винна в загибелі, як їй здавалося, десятків людей — його, Олексія, бойових товаришів, юнак відчув, як у ньому вростає, підступає до горла нестерпна ненависть. Це їх загибель сповнила дівчину святковим хвилюванням, навела рум'янець на щоки, щасливим блиском запалила очі. Контра! Переконана контра!..

Якби Діна була трохи уважнішою, вона все це прочитала б на його обличчі. Але їй було не до того. Дівчина примхливо тупнула ногою.

— Я більше не можу тут сидіти! Не мо-жу! Везіть мене туди! Стривайте, а де Сева?

— Він там лишився, чекає.

— Їдьмо! Негайно їдьмо!

— Що ж… — промовив Олексій, ховаючи наган в кобуру. — З своїми попрощаєтесь?

— Не треба, почнуться істерики. Нічого з ними не станеться!

— Ну, йдіть за мною!