Співробітник ЧК - Олександр Олександрович Лукін

З пошти вийшов приїжджий. Глянувши на всі боки, він зійшов з ґанку, одв'язав віжки і важко зліз на передок. Кінь рушив, нахиляючись уперед і підставляючи вітрові лобасту голову.

Олексій бачив, як Храмзов наздогнав лінійку і пішов поруч, щось говорячи приїжджому.

«Просить підвезти», догадався Олексій.

Володя домовився і скочив на лінійку.

Лінійка зникла за поворотом.

О пів на шосту, перед самим закриттям пошти, Олексій одержав від Діни перев'язаний мотузкою ящик. Він був невеликий, але дуже важкий.

Олексій збирався покласти ящик у мішок, який узявз собою.

— Не треба! — сказала Діна. — Так краще…

Вона була бліда, як смерть. Обличчя загострилося, руки тремтіли. Передаючи «посилку», Діна шепнула:

— Щасти вам, Альошо, благослови бог! Чекаю… Несіть обережно…

… Ящик поставили на стіл у кабінеті начальника штабу. Зібралося чоловік дев'ять: сам Саковнін, Туляковський, троє з особливого відділу; з чекістів — Олексій, Величко, Іларіонов і Воронько.

Ящик розкривав комендант штабу, сапер старої служби, похмурий бородань у морській формі. Складним ножем він розколупав деревину, підчепивши нігтями за головки, витяг кілька цвяхів і обережно підняв крайню дошку. Лоб його, немов присипаний скляним пилом, дрібно заблищав від поту. Присутні мовчали. Тріск відокремлюваної дошки здався пронизливим. Під дошкою лежав товстий обгортковий папір.

Воронько, бажаючи розрядити напружену тишу, сказав:

— Упаковка надійна!

Ніхто йому не відповів.

Комендант зняв верхні дошки, акуратно відгорнув папір. Під ним виявилася парусинова прокладка. Комендант нахилився до ящика.

— Стукає, — промовив він.

Було так тихо, що всі почули постукування годинникового маятника.

— Фланеллю обгорнули, щоб заглушити, — зауважив Іларіонов.

Комендант розпоров тканину, оголилася сіра шершава поверхня міни. Хвилин десять він оглядав і обмацував її, ледве торкаючись пальцями, і, нарешті, відгвинтив збоку невеличкий металевий кожушок. Відкрився круглий, наче блюдце, білий циферблат з трьома стрілками. Всі присунулися до стола. Стукіт маятника був схожий на деренчання погано натягнутої струни. Розмірено і невблаганно він відстукував короткі секунди. Комендант, примружившись, намагався розібрати напис на циферблаті. Написано було це по-російському. Воронько, який знав латинський шрифт, по складах прочитав:

— Бла-се-мер-гохн, енг-ланд…

— Блесмергон, Інгланд, — виправив його Іларіонов. — Англійського походження. Відома фірма.

— Розрядити зумієш? — спитав Саковнін коменданта.

— Не знаю. Небезпечна штука, будова незнайома.

— Що ж робити?

— Може, зупинити годинник? — запропонував молодий співробітник особливого відділу. — Придержати стрілку — і все зупиниться.

— Не можна, — заперечив комендант. — Звідки я знаю, який запальник! Затримаєш стрілку — а вона тут і спрацює. Найкраще віднести в степ, хай там і вибухає.

— Стривай. Пусти-но. — Величко, відсторонивши коменданта, сів до стола.

Оглянувши міну і циферблат, спитав:

— А що це за стрілка, третя?

— Регулятор, — пояснив комендант. — Щось на зразок дистанційної трубки. Поставили його на певний час. Тоді він і спрацює.

— Михальов, іди-но сюди, — покликав Величко.

Олексій підійшов.

— Дивись, на який час поставлено…

Довга срібляста стрілка гострим кінцем стояла нижче цифри «8» на два хвилинні ділення.

Олексій, не вірячи своїм очам, нахилився до самого циферблата. Не лишалося сумніву: підривна машина була настроєна на восьму годину, навіть трохи раніше…

— Коли ж, по-твоєму, вона повинна рвонути? — неголосно спитав у коменданта Величко.

Комендант замислився.

— Хвилин так без двадцяти вісім.

Усі мимохіть глянули на циферблат. Було двадцять дві хвилини на сьому.

— Чому ж ти говорив, о десятій? — вирвалося в Іларіонова.

— Тихо! — осадив його Величко. — А скажи, товаришу комендант, перевести цю стрілку трохи далі, годину так на дванадцяту, не можна?

— Хто ж його знає, — сказав комендант, присуваючись до стола. — Спробую…

— Е, ні, — зупинив його Саковнін. — Висадиш у повітря все тут к бісовій матері! В тебе лишається більше години. Бери це чортовиння і неси якнайдалі, в степ, пробуй там. В крайньому разі підривай.

Міну знову поклали в мішок, і комендант у супроводі Туляковського виніс її.

— Усе ясно, — сказав Величко. — Михальова обдурили. Відомий прийом. Щоб не боявся. Він для них особливої цінності не являє: висадив би в повітря штаб — і все, більше не потрібен… Я думаю так. Ти, Михальов, маєш рацію: одним вибухом не обійдеться. Ще готується щось. Питання: звідки вони почнуть?

— А адреси? — нагадав Олексій.

— Гріш ціна тим адресам! Я тобі десяток таких адрес можу дати. О дев'ятій годині їх наказано обійти, а о пів на восьму з тебе зроблять рідку кашку! Єдине місце — це де ти бачив Смагіна. Підуть туди Іларіонов і Воронько. Товаришу Саковнін, виділи їм бійців для облави. Людей з особливого відділу прошу в моє розпорядження: оточимо базар… Друга адреса — сама Федосова. Михальов, бери наших хлопців і йдіть туди негайно, швидко!

Саковнін почав крутити ручку польового телефону.

Сонце сідало, коли Олексій з групою добіг до Портової вулиці.

— Розстав людей, — наказав Олексій Храмзову. — Займи сусідні двори. Двох-трьох пошли до річки.

— Ти сам підеш? — спитав Володя.

— Поки що сам. Коли що — вистрелю або свисну. До того часу з місця не рушай.