Нові коментарі
15 листопада 2024 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою
Українські Книги Онлайн » Пригодницькі книги » Золотошукач - Жан-Марі Гюстав Леклезіо

Золотошукач - Жан-Марі Гюстав Леклезіо

Читаємо онлайн Золотошукач - Жан-Марі Гюстав Леклезіо
вона? Віра серед цих базальтових брил, у цю переорану ярами землю, віра у тоненький струмок серед піщаних дюн. Можливо, вона походить з моря, яке міцно стискає острів, наповнює його своїм глибоким гулом, своїм диханням. Воно — в моєму тілі, нарешті я зрозумів це, повернувшись в Англійську затоку. Я думав, що втратив цю властивість. Нарешті я більше не поспішаю. Інколи цілими годинами сиджу непорушно, дивлюся на море, що розбивається на скелях, стежу за летом чапель і чайок. Коли сонце в зеніті, я, поснідавши вареними крабами, запиваю їх кокосовим молоком і в затишку своєї хижі пишу в учнівських зошитах, які купив у китайця в Порт-Матюрені. Пишу листи Умі, Лаурі, листи, яких вони не читатимуть, де йдеться про речі, які не мають ваги, про небо, про форму хмар, колір моря, думки, які приходять мені в голову тут, в Англійській затоці. А ще вночі, коли небо холодне, і повний місяць заважає спати, сідаю по-турецькому на порозі хижі, запалюю морський ліхтар, курю, в інших зошитах креслю плани пошуків, вони мають зафіксувати мої успіхи у відкритті таємниці.

Прогулюючись без мети берегом затоки, збираю дивні предмети, викинуті морем, мушлі, закам’янілих морських їжаків, панцери черепах. Ретельно складаю ці знахідки у порожні коробки з-під бісквітів. Це для Лаури, пригадую ті подарунки, які Дені приносив їй зі своїх мандрів. У глибині затоки разом з юним Фріцом Кастелем робимо шурф у піску і знаходимо камені дивної форми, шматочки сланцю з вкрапленнями слюди, кремній. Якось уранці, коли ми по черзі довбали кайлом ґрунт у місці, де зараз Очеретяна річка повертає на захід, дотримуючись її старого гирла неподалік від моря, ми несподівано наткнулись на великий чорний, наче сажа, базальтовий камінь, на вершині якого була ціла низка жолобків, виконаних різцем. Стоячи навколішках перед каменем, я намагаюся зрозуміти. Мій помічник дивиться на мене спочатку з цікавістю, потім — з острахом: що це за бог, якого ми дістали з річкового піску?

— Дивись! Пильнуй!

Юний негр вагається. Потім стає навколішки поруч. На чорному камені я показую йому кожну виїмку, яка відповідає гірському рельєфу, ми бачимо їх перед собою в глибині долини: «Дивись: це Лімон. Ось — Любен, Патат. Там — великий Малартик. Тут — Білактер, обидва Шарло, а там — пік Командора зі сторожовою вежею. На цьому камені позначено все. Тут він колись і висадився, він користувався цим каменем, аби пришвартувати свою пірогу, я певен. Ці точки відліку послужили йому для складання секретного плану…»

Фріц Кастель підводиться. У його погляді цікавість наполовину з острахом. Чого він боїться? Чого? Мене чи того чоловіка, який давним-давно викарбував на камені ці мітки?

Після того дня Фріц більше не приходив. Може, це й на краще. На самоті я краще розумію причини моєї присутности тут, у цій безплідній долині. Тепер мені здається, що більше нічого не відділяє мене від того незнайомця, який висадився тут майже двісті років тому, аби перед смертю залишити на цьому острові свою таємницю.

Як я наважився жити, не нехтуючи тим, що мене оточувало, шукаючи лише золото, аби, знайшовши його, одразу втекти з ним? Ці пробні шурфи, це перетягування кам’яних брил з місця на місце — яка наруга. Зараз самотній, покинутий усіма, я розумію, я бачу. Уся ця долина — суцільне поховання. Вона таємнича, дика, тому що це місце вигнання. Пригадую слова Уми, коли вона вперше звернулася до мене своїм одночасно іронічним і ображеним тоном, коли лікувала мою рану на голові: «Ви справді любите золото?» Тоді я не зрозумів, мене розважало те, що я прийняв за наївність. Не подумав, що у цій затаврованій долині є щось інше, що можна взяти, я не уявляв, що ця дика дивна дівчинка володіє таємницею. Чи не запізно тепер?

Який я самотній серед цього каміння, лише з купою паперів, мап, зошитів, на яких записано все моє життя і які є єдиним моїм виправданням!

Пригадую часи, коли я поступово відкривав світ навколо Урочища Букан. Пригадую, як бігав по траві, милуючись птахами, що вічно кружляли над Мананавою. Знову, як тоді, я почав розмовляти сам із собою. Пригадую і співаю пісню про річку Таньє, приспів до якої, повільно розхитуючись, ми співали разом зі старим Куком:

Гай-гай, моя дитино,

Тра заробляти на хліб…

Цей голос знову в мені. Я дивлюся, як вода Очеретяної річки тече до гирла, відчуваю, як в сутінках спадає спека. Забуваю про денне пекло, про гарячкові пошуки біля підніжжя кручі, про марно зроблені пробні шурфи. Настає ніч з ледь помітним тремтінням очерету, лагідним гулом моря. Хіба не те саме я відчував тоді, поблизу Вежі Тамарен, коли дивився, як пагорби тонуть у темряві, а я не в змозі відірвати очей від тоненької цівки диму, що здіймається над Буканом?

Нарешті до мене повернулася свобода ночі, коли, лежачи з розплющеними очима на землі, я сполучаюся з центром неба. Я на долині сам, дивлюся, як відкривається світ зірок і непорушна хмара Чумацького Шляху. Одне за іншим, упізнаю сузір’я, знайомі з дитинства: Гідра, Лев, Великий Пес, пихатий Оріон з коштовностями на плечах, Південний Хрест зі своїми супутницями, і, як завжди — корабель Арґо, що пливе у космосі, його обернена на захід корма задерта невидимою нічною хвилею. Лежу на чорному піску біля Очеретяної річки без сну і без мрій. Обличчям відчуваю м’яке сяєво світил, а тілом — рух землі. Серед мирної тиші літа, на тлі віддаленого стогону хвиль на рифах, конфіґурації сузір’їв перетворюються на леґендарні історії. Я бачу всі небесні дороги, всі точки, що сяють яскравіше, ніж бакени. Бачу таємні стежки, темні колодязі, пастки. Думаю про Невідомого Корсара, який колись дуже давно міг спати на цьому березі. Може, й він любив цей старий тамаринд, що нині похований під землею? Чи не дивився й він жадібно в небо, яке привело його на цей острів? Витягнувшись на теплій землі після жорстоких боїв, після скоєних убивств, як же він насолоджувався миром і спокоєм, заховавшись від морського вітру серед мальовничих пальм! Дивлячись на зірчасте небо, мені вдається здійснити запаморочливу мандрівку в часі. Невідомий Корсар поруч, дихає в мені, це його очима я споглядаю небо.

Як я не подумав про це раніше? Мапа Англійської затоки — це той самий всесвіт. Простий план долини щомиті безкінечно збільшується, сповнюється знаками, віхами. Як вправно переплетіння ліній цього плану приховало від мене істину цієї місцини! З

Відгуки про книгу Золотошукач - Жан-Марі Гюстав Леклезіо (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: