Золотошукач - Жан-Марі Гюстав Леклезіо
Сьогодні вітер повернув, Зета йде в бейдевінд, щогли нахилені на 60 градусів, а форштевень збиває хмари піни з високих хвиль. Новий стерновий — чорний з байдужим обличчям. Поруч з ним, незважаючи на крен корабля, капітан Бредмер сидить у своєму пригвинченому кріслі і палячи дивиться на море. Будь-яка моя спроба зав’язати з ним розмову наражається на два слова, які він бубонить, не дивлячись на мене: «Так, пане?», «Ні, пане». Вітер дме поривами, і більшість людей спустилися у трюм, окрім торгівців з Родриґеса, які не бажають залишати без нагляду свої клумаки. Поспіхом матроси натягли над товаром проґумований брезент і задраїли передні люки. Я засунув свій солдатський мішок під брезент і, незважаючи на сонце, загорнувся у свою ковдру.
Зета з натугою долає розбурхане море, я нутром відчуваю усі стогони її корпуса, рипіння щогл. Майже лежачи на боку, Зета приймає на облавок удари потужних хвиль, які налітають на нас разом з водяною парою. О третій дня вітер сягає такої сили, що я думаю про ураган, але хмар мало, лише бліді перисті хмари в кількох місцях перекреслили небо своїми велетенськими хвостами. Під час урагану небо інше.
Зеті важко триматися за курсом. Бредмер став до стерна, впершись своїми короткими ногами в палубу, кривиться від бризок. Попри складені вітрила, корабель здригається і стогне від вітру. Скільки часу він витримає?
Потім несподівано пориви вітру слабшають, щогли Зети вирівнюються. Близько п’ятої вечора у гарному теплому світлі поступово над палаючим виднокраєм з’являються гори Родриґеса.
Одразу всі пасажири збираються на палубі. Мешканці Родриґеса співають і кричать, навіть мовчазні коморці стають говіркішими. Я на кормі серед інших, милуюся цією блакитною смугою, загадковою, наче міраж, від якого тріпоче серце.
Саме таким я бачив у мріях своє повернення, дуже давно, коли був у горнилі війни, в шанцях, серед бруду і нечистот. Я бачу здійснення своєї мрії, поки Зета, наче гондола повітряної кулі, здіймається над темною сферою моря, над снопами піни і летить до прозорих гір острова.
Увечері в супроводі фреґатів і бакланів ми минаємо Ґомбрані, потім мис Плато, і море стає оліїстим. Удалині вже видно вогні бакенів. На північний схил гір опустилася ніч. Мій страх минув. Тепер я поспішаю на берег. Корабель мчить під усіма вітрилами, я дивлюся, як наближається мол. Разом з мешканцями Родриґеса перехиляюся через облавок, тримаю мішок у руці, готовий зістрибнути на землю.
У момент висадки, коли на облавок підіймаються діти, обертаюся, аби побачити капітана Бредмера. Але він уже віддавав накази, і в непевному світлі бакенів я бачу лише його обличчя, його постать, що стала важкою від утоми і самотности. Не обернувшись до мене, капітан спускається в трюм палити і спати і, можливо, думати про стернового, який вже ніколи не покине корабля. Я йду до вогнів Порт-Матюрена, несу в собі його тривожний образ, я ще не знаю, що це останній спогад, який залишиться у мене від Бредмера і його корабля.
На світанку прибуваю у своє володіння, на Командорову Вежу, туди, звідки вперше, дуже давно, побачив Англійську затоку. Тут, на перший погляд, нічого не змінилося. Велика долина, як завжди, чорна й самотня, як і море. Поки я спускаюся схилом пагорба між гострими лезами вакоа, обвалюючи землю під ногами, я намагаюся впізнати ці місця, де жив, які були мені близькі: темну пляму яру на правому березі з високим тамариндом, базальтові скелі з вкарбованими в них знаками, тоненький потічок Очеретяної річки, яка звивається між чагарями і зникає в болоті, і вдалині вершини гір, які служили мені орієнтирами. Виросли дерева, яких я не знаю, індійський миґдаль, кокосові, пляшкоподібні пальми.
Коли я прибуваю у центр долини, то марно шукаю старий тамаринд, під яким колись розташувався табором і який для нас, Уми і мене, завжди був прихистком теплими ночами. На місці мого дерева невелика гірка, на якій ростуть колючі кущі. Я здогадуюсь, що він там, під землею, там, де його звалив ураган, а його корені і стовбур утворили цю могилку. Попри сонце, яке пече в спину і в потилицю, довго сиджу на цій гірці серед кущів, намагаючись віднайти власні сліди. Тут, на місці мого дерева, вирішую збудувати собі хижу. Тепер я нікого не знаю на Родриґесі. Більшість тих, що поїхали зі мною, відгукнувшись на заклик лорда Кітченера, не повернулися. Під час війни був голод, тому що кораблі через блокаду на морі нічого не привозили — ні рису, ні олії, ні консервів. Хвороби скосили населення, особливо тиф, від якого через брак ліків померли люди в горах. Зараз всюди — пацюки, навіть серед білого дня вони бігають вулицями Порт-Матюрена. Що сталося з Умою, з її братом у цих пустельних горах без засобів існування? Що сталося з усіма манафами?
Єдиний Фріц, як і раніше, живе на своїй самотній фермі поблизу телеграфа. Він став юнаком сімнадцяти чи вісімнадцяти років, у нього — розумне обличчя, поважний голос, у якому вже й не впізнати хлоп’я, яке допомагало мені ставити віхи. Інші чоловіки, Рабу, Проспер, Адрієн Меркюр, зникли, як і Казимир, як усі ті, хто відгукнувся на той заклик. «Загинув як герой», — щоразу повторює Фріц Кастель, коли я називаю інше прізвище.
При допомозі Фріца Кастеля перед місцем упокоєння старого тамаринду будую собі хижу з гілля і пальмового листя. Скільки часу я проведу в ній? Тепер я знаю, мої дні тут лічені. Гроші є (армійська платня майже ціла), але мені бракуватиме часу. Мої дні і ночі скоротилися і зробили мене вразливим. Одразу, як тільки я опинився в затоці, я відчув це, у цій, оточеній базальтовими мурами тиші, у цьому безперервному шумі моря. Чи можу я на щось розраховувати у цьому місці після усього того, що зруйнувало світ? Навіщо я сюди повернувся?
Усі ці дні я не ворушусь, як ті базальтові брили, що стоять на дні долини, наче рештки зниклого міста. Не хочу рухатись. Потребую тиші, заціпеніння. Вранці на світанку йду на берег, до очерету. Сідаю там, де колись Ума посипала мене піском, аби вітер швидше висушив тіло. Слухаю рокотання моря на рифах, відчуваю мить, коли воно підіймається через перешийок фарватеру, бризкаючи шлярками піни. Потім слухаю, як воно відступає, ковзає по маслянистому дну, відкриваючи таємниці своїх калюж. Увечері і вранці переліт морських птахів над затокою вказує на
