Таємні стежки - Георгій Михайлович Брянцев

Ожогін і Грязнов насторожено перезирнулися, що не приховалося від їх супутника.

— Що? Боїтеся, хлопці? — Він гірко посміхнувся. — А я перестав боятись, і плювати на все хочу. Моє прізвище Густ. Іоахім Густ. Можливо, ще побачимось… Дякую за сигарети… Мені сюди. — Він звернув ліворуч, у вузеньку вуличку, і, не оглядаючись, пішов.

— Цікава людина, — промовив Грязнов. — Я спочатку, відверто кажучи, подумав уже, чи не черговий це шпигун гестапо.

— Я теж, — сказав Ожогін. — Але, здається, ми помилилися. Таких, як він, мабуть, знайдуться сотні й тисячі, але ось так ходять поодинці, бурчать, обурюються…

Ожогін замовк, пройшов кілька кроків, а потім зітхнув. Як прикро, що доводиться здавати рацію!

Ввечері Микита Родіонович і Андрій знову пішли до Юргенса. В особняку панувало пожвавлення. В одній з кімнат хтось грав на піаніно, із спальні було чути гомін.

Юргенс вийшов назустріч гостям з огрядною, уже літньою рудою німкою і молодим обер-лейтенантом у формі льотчика.

— Мої друзі, — відрекомендував Юргенс Ожогіна й Грязнова. — Моя дружина… мій син…

Дружина Юргенса запропонувала негайно йти в їдальню.

Молодий Юргенс зовні був схожий на матір. Незважаючи на те, що йому було лише двадцять п'ять років, його голова була майже зовсім лиса. Спочатку він не брав участі в розмові і тільки зрідка, коли до нього зверталися, відповідав короткими фразами або кивком голови.

Зате дружина Юргенса відзначалася балакучістю. Вона згадала, між іншим, і трагічну долю Ашингера — чоловіка її рідної сестри.

Юргенс спробував заговорити з гостями по-російськи, але його дружина зробила благальне обличчя і, затуливши вуха пальцями, промовила:

— Карл, ради бога… я не можу терпіти цієї мови…

Юргенс замовк.

До висловлювань сина, рідких і нерозумних, батько ставився більше ніж зневажливо. Молодий Юргенс намагався говорити про такі речі, про які він, очевидно, не мав найменшої уяви, але висновки робив сміливі і авторитетним тоном.

— Берліна росіянам не бачити, до цього справа не дійде, — запевняв він своїх слухачів, запихаючи в рот паштет.

Батько кинув на нього невдоволений погляд, який, здається, говорив: «Отакий бовдур, а теж береться міркувати!», і болісно скривився.

Після ситного обіду друзі дістали можливість прослухати кілька музичних п'єс у виконанні пані Юргенс.

Вона грала так довго і так енергійно, що у Микити Родіоновича розболілась голова.

Виручив усіх молодий Юргенс. Сівши в куток дивана, він швидко заснув і став солодко висвистувати носом.

— І завжди так, — поскаржилася дружина Юргенса. — Варто мені почати грати, як він засинає.

— Виходить, музика заспокійливо впливає на його нерви, — сказав Юргенс і, підійшовши до дружини, поцілував її в лоб. — Відпочивай і ти, а ми поговоримо про справи. — І він запросив друзів до кабінету.

Насамперед Юргенс поцікавився, чи задоволені Ожогін і Грязнов одержаними продуктами і чого їм невистачає.

Друзі ніяких претензій не мали.

— Дуже добре, — кивнув головою Юргенс. — Будемо вважати, що це питання розв'язане, і обміркуємо решту. Ви рацію здали?

Ожогін відповів, що здадуть завтра. Юргенс підкреслив, що зробити це треба обов'язково: одержані знання достатньо закріплені практичною роботою, і перерва в кілька місяців не відіграє ніякої ролі.

Далі Юргенс пояснив, що після прибуття в Росію вони матимуть можливість як слід відпочити до того часу, поки не з'явиться уповноважений і не назве пароль. Хто він буде, не так важливо. Юргенс певний, що вони не підведуть його і залишаться вірними спільній справі. Якщо кожен з них трьох покаже себе на роботі, все влаштується краще, ніж вони можуть уявити. Але зради німці не потерплять. Обдурити їх неможливо.

— По-моєму, на цю тему, пане Юргенс, немає потреби говорити, — перебив Микита Родіонович шефа.

Юргенс посміхнувся.

В кінці розмови він видав друзям гроші і попередив, що тепер, у зв'язку з подіями, доведеться зустрічатись рідко.

— Чекаю вас рівно через десять днів у такий же приблизно час, — заявив він, прощаючись.

XV

Підходив до кінця березень. Ранками низько по землі стелилися тумани. Вони підкрадалися до міста з лугової, північної, сторони і повзли геть до ліска. До полудня звичайно прояснювалось, і в просвітах хмар було видно уже по-весняному чисте, веселе небо. Граки з діловитим виглядом хазяйнували в голих ще парках і садах. Неспокійні горобці копирсалися на дорогах.

— Хочу поздоровити вас, товариші, з весною, — промовив Гуго Абіх, входячи в кімнату.

Гуго завжди приносив із собою новини. Сьогодні в його руках була газета.

— «Загальне воєнне становище різко змінилося в несприятливий для нас бік внаслідок успішного радянського наступу з передмостового укріплення Баранув», — прочитав він. — Розповідають, що Геббельс обіцяв у разі катастрофи пустити собі кулю в лоб.

— Тільки собі? — спитав Альфред Августович.

— Гадаю, що його приклад наслідують і інші.

— Я не проти того, щоб побувати на їх похороні! — засміявся Вагнер.

— Є ще одна новина, — сказав Гуго, — на цей раз спеціально для наших російських товаришів. «Сьогодні вночі передчасно помер офіцер розвідувальної служби пан Карл Юргенс…»

— Хто? — майже скрикнув Ожогін.

— Карл Юргенс, — посміхаючись, повторив Абіх.

Усі здивовано перезирнулися. Микита Родіонович майже вихопив газету з рук Гуго, прочитав об'яву про себе, потім уголос і застиг у розгубленій позі:

— Що за чортовиння… Невже він?

Андрій розсміявся:

— Ми з вами, Микито Родіоновичу, всіх пережили: і марквардтів, і кібіців, і юргенсів, і гунке…

— Як же це так? — Микита Родіонович замислився і, неначе розмовляючи сам з собою, повільно промовив — У цьому багато незрозумілого. Як хочете, мені навіть не віриться, що йдеться про нашого шефа. Може, на той світ пішов його однофамілець?

— А що, коли піти? — запропонував Алім.

— Куди? — спитав Абіх.

— До нього в особняк.

Ожогін встав і схвильовано почав ходити по кімнаті. Об'ява про смерть Юргенса сплутала всі карти. Після довгої, напруженої роботи друзі залишились «біля розбитого корита». Всі їх шефи або втекли, або арештовані, або померли.

До міста наближалися американські війська. Вони вже вступили у Кельн.

«Усе розвалюється, і їм тепер не до нас», подумав Микита Родіонович. Однак думка про те, що об'ява в газеті має відношення до їх шефа, примусила Ожогіна погодитися з пропозицією Аліма й піти в особняк.

Біля парадних дверей резиденції Юргенса стояли два камуфльовані лімузини. Це було незвичайно: раніше машини ніколи не затримувалися тут.

Служник, який впустив Ожогіна, здавався розгубленим.

— Ви чули? — спитав він Ожогіна.

Микита Родіонович відповів, що дізнався з газети, але не повірив і прийшов особисто переконатись.

— Смерть нікого і ніколи не обдурює, — багатозначно промовив служник і журно похитав головою. — Ходімо, я вас проведу. Можливо, ви будете потрібні.

Похмурий зал був порожній. З кабінету доносилися стримані голоси.