Таємні стежки - Георгій Михайлович Брянцев

— Думаю, що ні, — відповів Микита Родіонович. — Ось тільки сьогоднішній виклик дасть привід для міркувань.

— Це дурниці! — сказав майор. — Ви можете сказати, що ми цікавилися вашим минулим.

Ожогін кивнув головою.

— Ще раз прошу бути уважнішими з Абіхом і про будь-що підозріле в його поведінці негайно повідомити мене. — Майор встав.

Коли Ожогін і Грязнов сходили з другого поверху, їм знову потрапив назустріч весь обсипаний снігом Моллер. Він, мабуть, квапився, бо не зупинився навіть поговорити і лише, жартівливо посварившись пальцем, кинув:

— Пропащі! Днями обов'язково забіжу провідати.

На вулиці йшов сніг, тротуари і брук були вкриті білим пухом.

Друзі перейшли вулицю і попрямували додому. Двері відчинив сам Вагнер.

— Ну як? — спитав він.

— Є про що поговорити! — весело відгукнувся Грязнов.

— У нас теж є що розповісти, — сказав Вагнер і, замкнувши двері, провів друзів у свій кабінет.

Там сиділи Гуго й Алім. Між ними лежав відкритий чемодан, наповнений золотом.

— Що це таке? — здивувалися Ожогін і Грязнов.

— Таємниця, яка вас цікавила.

— От так штука! Ну, а де ж сам племінник? — спитав Андрій.

— Ого! Він уже далеко.

Вагнер повідомив, з яким проханням звернувся до нього Рудольф, і розповів історію чемодана. Цінності, які зберігаються в ньому, — російські. Один із сподвижників Гітлера, Вільгельм Кубе, був призначений генеральним комісаром Білорусії: його ще минулого року партизани відправили на той світ. Частину золота, яке привласнив Кубе, сховав якийсь Манішка — з людей, близьких до Кубе. У Бресті Манішка зустрівся з племінником Вагнера. Там Манішка, за словами Рудольфа, підхопив висипний тиф, зліг і помер. Як видно, без Рудольфа тут не обійшлось, але це не має значення. Головне те, що цінності, привласнені Рудольфом, належать Радянській Росії, і їх треба повернути справжньому власникові.

— До цього ми ще повернемося, — промовив Микита Родіонович, коли Вагнер закінчив розповідь. — А тепер давайте поговоримо про Абіха і Моллера.

Вагнер, Гуго й Алім здивувалися.

— Так-так, — сказав Ожогін. — І розмова буде серйозною.

XII

Сніг колючими сухими патлами бився у вікно. Завивав поривчастий вітер. Усі мешканці будинку зібралися в мезоніні, який тепер регулярно опалювався, і скупчились навколо маленького столика, на якому лежали навушники. Крізь виття і свист бурі друзі жадібно ловили ледве чутний голос Великої землі, голос Москви.

Опівночі, коли обговорення подій було закінчено і всі почали готуватися спати, з'явився Моллер.

— Я вам не перешкодив? — спитав він, струшуючи сніг з шапки і оглядаючись на сліди, які залишив після себе.

Всі мовчали: в таку пізню годину хазяїн готелю ще ніколи не з'являвся з візитом.

Не чекаючи, запрошення і розтягнувши губи неначе посміхаючись, Моллер сів на стілець і засунув руку у внутрішню кишеню пальта і вийняв звідти якийсь аркушик.

— Ви добре читаєте по-німецьки, — сказав він, подаючи аркушик Ожогіну. — Прочитайте. Це ж комедія!

Микита Родіонович взяв аркушик і зразу визначив, що то одна з листівок підпільної антифашистської організації. Про це яскраво свідчили формат, папір, шрифт і звичайний підпис у кінці.

Зберігаючи на обличчі спокій, Ожогін почав про себе читати листівку, складену за його участю.

Присутні байдуже дивилися на Микиту Родіоновича, і на їх обличчях Моллер навряд чи міг що-небудь прочитати, хоч очі його метушливо перебігали з одного на іншого.

— Я прошу вас прочитати голосно, це ж дуже цікаво, — попросив Моллер.

— Нічого цікавого в цьому я не бачу, — різко відповів Микита Родіонович. — За читання, а тим більше за поширення таких речей ви можете заробити неприємності. Я дивуюся з вас, пане Моллер! Ви завжди передавали новини, про які ніхто, крім вас, нічого не знав, і тепер притягли якусь погань. Як вона до вас потрапила? — Ожогін шпурнув листівку Моллеру.

— Я знайшов її на східцях вашого будинку… — промовив Моллер після деякого замішання.

Ніхто нічого не сказав. Вагнер встав і, демонстративно грюкнувши стільцем, вийшов з кімнати.

Він не міг переносити присутності Моллера і вважав нижче своєї гідності розмовляти з ним. Навіть порада Микити Родіоновича терпляче ставитись до візитів Моллера і тримати себе в руках не допомогла: в цьому питанні Вагнер не йшов ні на які компроміси.

Вчинок Вагнера не збентежив Моллера. Не гаючи часу, він, з властивим йому азартом, почав повідомляти міські й міжнародні новини.

Микита Родіонович підморгнув Моллеру і, вийшовши з-за стола, піднявся до себе в мезонін.

Закінчивши розповідати чергову плітку, господар готелю теж побіг нагору.

— Я вас правильно зрозумів? — спитав він, зайшовши до кімнати. — Ви хочете залишитись зі мною віч-на-віч?

— Цілком вірно… Сідайте. Хочу з вами серйозно поговорити.

Зробивши здивовану міну, Моллер присунув до себе стілець і сів навпроти Микити Родіоновича.

— Скажу відверто, — почав він, — я не люблю серйозних розмов.

— Дурниці! — уривчасто кинув Ожогін і закурив. — Поводите ви себе щонайменше безглуздо.

Моллер насторожився.

— Зовсім безглуздо! — продовжував Микита Родіонович. — І якщо ви не зміните своєї поведінки, я, як собі хочете, змушений буду повідомити про вас у ту установу, де ми з вами недавно зустрічалися. Сподіваюсь, ви мене зрозуміли?

Моллер заперечливо покрутив головою і озирнувся на двері.

— Не прикидайтесь дурнем! — різко сказав Ожогін, — у серйозних справах я жартів не люблю.

— А хіба я жартую? — спитав Моллер.

— Не знаю. Я б на вашому місці так не робив. Нам нічого кривити душею один перед одним. Ви знаєте, хто ми, і, можливо, тільки ви один про це й знаєте. А про те, що ви співробітничаєте з гестапо, знають усі.

— Цього не може бути! — злякано пробелькотав Моллер і ще раз озирнувся на двері.

— Як не може бути, коли всьому місту добре відомі ваші зв'язки з гестапо!

Моллер зблід.

— Вас цікавить зараз людина, яка і нас цікавить не меншою мірою. Навіть дурень може зрозуміти, що ви ходите сюди заради Гуго Абіха.

— Абіх — підозрілий тип. Він безперечно має зв’язки з комуністами, — прошепотів Моллер.

— Коли б це було безперечно, — підвищив голос Микита Родіонович, — то він не був би зараз унизу, в їдальні, а сидів би в іншому місці. Це треба довести.

— І я доведу… доведу…

— Нічого ви не доведете! — обірвав Ожогін. — Ви тільки зриваєте роботу іншим. Ви провалите всю справу, якщо вже не провалили. Завтра я буду там і скажу свою думку майору Фохту. Ви не тільки заважаєте, ви кидаєте тінь на нас з Грязновим. Прикриваючи свої візити сюди дружбою з нами, ви насторожуєте проти нас Вагнера і Абіха. Якщо вас вважають співробітником гестапо, то почнуть вважати і