Останній з могікан - Джеймс Фенімор Купер
На хвилину запала мовчанка. Індіянин сидів, поринувши в задуму, а по тому, пройнявшися гідністю покладеної на нього місії, почав свою коротку оповідь урочистим тоном, що мав потверджувати правду його слів.
— Слухай, Соколине Око, і в твоє вухо не впаде анінайменшої брехні. Ось що повіли мої батьки, і ось що могікани вчинили. — Він завагався на мить, кинув допитливий погляд на товариша і промовив урочистим тоном:
— Прийшли ми з краю, де сонце ховається на ніч, і через розлогі рівнини, на яких живуть бізони, дісталися до великої річки. Там ми боролися з плем'ям алігевів, аж поки земля зачервонілася їхньою кров'ю. Від берегів великої річки й до солоного озера нікого ми не спіткали, самі лиш макуаси тяглися віддалік за нами. Ми сказали, що нашою буде ця земля, почавши від того місця на цій річці, куди доходить морська вода, і до річки, що за двадцять днів дороги на південь. Країну цю ми опанували як вояки і берегли її як мужі. Макуасів ми загнали в ліси до ведмедів. Смакували вони солі тільки там, де тварини її лижуть, і не ловили вже рибу у великому озері. Ми кидали їм самі кістки.
— Все це я вже чув і вірю цьому, — сказав білий, завваживши, що індіянин примовк. — Але то було задовго до того, як англійці прийшли сюди.
— Тоді сосна стояла там, де тепер каштан росте. Перші блідолиці, що прийшли до нас, розмовляли не по-англійському. Вони припливли великим човном, коли мої батьки вже в мирі були з червоношкірими довкола. Тоді, Соколине Око, — провадив він далі, виявляючи своє хвилювання тільки тим, що голос його притих до низьких горлових тонів, надавши мові мелодійності, — тоді, Соколине Око, ми були єдиний народ, і ми були щасливі. Солоне озеро давало нам рибу, ліс — оленів, повітря птахів. Ми брали собі жінок, що народжували нам дітей, вклонялися Великому Духові, а макуасів і близько до себе не підпускали, щоб не чули нашого переможного співу.
— Знаєш ти щось про своїх предків з того часу? — спитав білий. — Як на індіянина, ти чоловік справедливий. А що ти мусив успадкувати риси предків, то вони, певно, були хоробрі в бою і мудрі біля радного вогнища.
— Моє плем'я — пращур народів, але в мені нема мішаної крові. У моїх жилах — кров ватагів, і назавше так буде. Голландці висадилися і дали моєму народові вогняну воду. Люди пили, аж доки, здавалось, небо й земля змішалися, і в глупоті своїй вони гадали, що знайшли Великого Духа. А потім вони мусили покинути свою землю. Ступінь по ступневі їх відганяли від берегів, і ось тепер я, ватаг і сагамор[11] свого плем'я, бачу сонце лишень крізь листя дерев, а на могилах своїх батьків ніколи й зовсім не був!
— Могили пробуджують високі почуття, — озвався розвідник, розчулений стримуваним сумом свого товариша, — і часто допомагають людині в добрих замірах. Хоча щодо мене, то я гадаю, мої кістки лишаться непоховані і збіліють у лісі або ж їх пошматують вовки. Але де вони тепер, представники твого роду, що багато літ тому пристав до своїх родаків у краю делаварів?
— А. де цвіт тих літ? Опав один по однім; так і всі з мого роду відійшли, кожен у свою пору, до країни тіней. Я ось тепер стою на верховині, але мушу сходити в долину. А коли й Анкес піде моїм слідом, скінчиться кров сагаморів, бо мій хлопець останній з могікан.
— Анкес тут! — почувся десь неподалік третій голос, такий самий м'який і горловий, як і Чингачгуків. — Хто кликав Анкеса?
Білий вихопив ножа із шкуратяних піхов і мимохіть шарпнувся рукою до рушниці, почувши той несподіваний голос. Але індіянин сидів і далі незворушно, навіть голови не повернувши.
Наступну мить юний вояк безгучно вступив поміж білим та індіянином і сів на березі прудкого потоку. Жодним словом подиву не прохопився батько, ані він нічого не запитав, ані син нічого не відповів упродовж кількох хвилин. Кожен мовби чекав, поки зможе заговорити, не показуючи жіночої цікавості або дитинної нетерплячки. Білий, либонь, і собі пристав на індіянський звичай; він попустив рушницю і також сидів мовчки й зосереджено. Нарешті Чингачгук поволі перевів погляд на сина й запитав:
— Чи не наважились макуаси лишити відбитки своїх мокасинів у цих лісах?
— Я йшов їхнім слідом, — відповів юний індіянин, — і знаю, що їх стільки, як пальців на обох руках. Але вони криються, мов боягузи.
— Злодії чигають на скальпи та здобич, — сказав білий, котрого ми називатимемо, за прикладом його товаришів, Соколиним Оком. — цей завзятий француз, Монкалм, зашле своїх Шпигунів у самий наш табір і знатиме, якою дорогою наші подалися!
— Досить того! — мовив старший індіянин, кинувши оком на призахідне сонце. — Викуримо їх, як оленів з чагарника. Підкріпімося нині, Соколине Око, а взавтра покажім тим макуасам, що ми вояки.
— Я згоден і з одним, і з другим. Але щоб битися з ірокезами, треба їх знайти, а щоб підкріпитися, треба здобути дичини… Про вовка помовка, а вовк уже тут! Онде в кущах під пагорком найбільша пара оленячих рогів, що я цього літа бачив. Слухай, Анкесе, — мовив він напівпошепки, безгучно сміючись, як людина, звикла до обережності, — закладаюся трьома ріжками пороху проти одної низки вампуму[12], що поцілю оленя межи очі, і саме ближче до правого ока.
— Не може бути! — заперечив юнак, з молодечим запалом схоплюючись на ноги. — Видно ж тільки кінчики його рогів!
— Він ще хлоп'я, — похитуючи головою, мовив білий до батька. — Гадає, що як мисливець бачить частину звірини, то не може знати, де вся вона.
Націлившись із рушниці, він уже мало не дав доказу тієї своєї вмілості, що так нею пишався, коли це старий вояк підбив йому цівку, мовивши:
— Ти хочеш битися з макуасами, Соколине
